— Хто? Ви збожеволіли! Дивіться ж, вони завертають сюди!
Справді, з озера почулася команда: «До повороту оверштаг!» І високий парус залопотів.
Хлопці стояли нерухомо. Тільки Куцик прошипів:
— Ну, тепер побачимо!
Яхта піратів звернула в коридор, що вів до молу. Вітер був боковий, тому й без галсування яхта швидко йшла до пристані.
А коли вона була за п'ять метрів від берега, пірат Джакі в червоній хустині, веселий, як ніколи, вискочив на ніс.
— Агой, на березі! — крикнув він голосно, наче був за кілометр. — Ви нічого не загубили? Готуйте викуп, величезний викуп.
Хлопці похмуро дивились на його кривляння. Яхта блискуче причалила, зупинившись за три сантиметри від молу. За кермом сиділа жінка-капітан.
Вона підвелася, підійшла до каюти.
— Ось ваша пропажа! Іншим разом будьте уважнішими, бо не віддамо! У нас теж є вакантна посада юнги…
Андрійко! Це був Андрійко, трохи приголомшений яскравим сонцем після кількох хвилин, проведених у темній каюті. Але ще більше його приголомшила раптова зустріч з усією четвіркою, — адже він не знав, чи сердяться ще на нього товариші і що там робиться з Люциною.
Але ця непевність дуже швидко розвіялася. Люцина побігла і мало не впала. Потім скочила на палубу і схопила хлопця в обійми. Після неї Андрійка почали обнімати і хлопці.
Привітання, подяки, хаотичні розповіді про врятування Андрійка. Так минула добра година. Тільки шлунки нагадали, що пора кінчати.
Пірати вимагали обіду. Люцина запросила їх у палац. Нарешті хлопці лишилися без свідків.
Пообідавши, товариші потягнули Андрійка в башту.
— Ну, розповідай! — Войтек витягнув папірець. — Хто це?
Андрійко здивовано дивився на списаний карлючками аркушик із своїми здогадками. Чистовик він давно десь загубив. Насилу пригадав обставини, які стільки днів тому підказали йому ці слова.
— Ну? — наполягав Войтек. — Хто це? Бальбінський?
— Джакі? — питав Здісь. — Ти ж знаєш, це не він, так?
— Хто? — Андрійко був приголомшений.
— Ну, той, що переслідував! Не пам'ятаєш? Ти стільки наговорив тоді! Ти казав, що Джакі, з цеглиною…
— Ага! — Очі Андрійка посвітлішали. — Так, так! Я говорив про Джакі… Сьогодні побачив його на острові і втік у Східні Джунглі! Але він побачив мій курінь. Ну, почав крутитися, покликав інших. Цілу облаву влаштували. І, нарешті, на Щавлевій Луці…
— Східні Джунглі, Щавлева лука… — Куцик приклав долоню до Андрійкового лоба. — Температура, здається, нормальна…
— Нічого ти не розумієш! — пробурмотів Андрійко. — Я три дні сидів там, треба було чимось зайнятись. Ну, так ці назви…
— Ну, а Джакі?
— Ви ж бачите, що я помилився! Привезли мене сюди, так?
— То хто ж він?
Андрійко мовчав. Товариші все енергійніше наступали на нього.
— Що це за «ідійотка»?! — кричав Здісь.
— Хто «не відразу погодився?» — допитувався Куцик.
— Кого це боїться Суламіф? — напирав Войтек.
— Не знаю, — прошепотів, нарешті, Андрійко.
— Не знаєш? Пишеш «він» і не знаєш?
Андрійко довго викручувався. Нарешті сказав:
— Бачите, на прикладі з цим Джакі я навчився, що без достатніх доказів обвинувачувати не можна. Я казав… і не тільки вам, що Джакі… Як божевільний, я втік тоді під час ловлі раків, коли почув, що він наближається. А були в мене докази? Тільки підозри, і то якісь… Він розповів про цеглину, про відсутність Джакі.
— От і здавалося: хто, як не він? Єдиний, кого не було тоді на місці, хто міг кинути на мене цю цеглину. Нарешті, він повертається весь у пилюці… А тимчасом, бачите, врятував мене! Тому тепер я говоритиму про когось тільки тоді, коли матиму докази. Розумієте?
Хлопці кивали головами. Тільки Войтек не заспокоївся.
— Нісенітниця! — крикнув він. — А той напис на горищі що означає? Хто це підкрадався?
— Не знаю, — повторив Андрійко.
І він знову розповів, як це було, як їх випадкова розмова врятувала його від зустрічі з Невидимим.
— А якби ти, Едику, — закінчив він, — зробив те, що хотів, і пішов подивитися…
Всі троє переглянулись.
— А що він робив? — спитав Войтек. — Рився в нашому майні?
— Ні, — сказав Андрійко. — Він перегортав книги, а потім обстукував стіни. Ех, чому ви не пішли… Спіймали б типа на гарячому! Тюхтії!
— Зовсім ні! — крикнув Войтек. — Ми його спіймали!
Андрійко поблажливо посміхнувся. Войтек поплескав його по плечу.
— Так, так! — І вони розповіли про кроки, що підкрадалися, про перегортання книжок, обстукування стін. У Андрійка загорілися очі.
— Ну?! — крикнув він. — Хто він?