— Твій приятель. Пан Бальбінський.
Андрійко зблід, закусив губи, борючися сам з собою.
— Де він? — спитав, нарешті, Андрійко.
Хлопці коротко розповіли про події, що трапилися під час його відсутності.
— Ми дали маху, — закінчив Войтек. — Тип зник.
Андрійко мовчав. Лише коли Войтек розповів, як Бальбінський їх обдурив з цією вигадкою про Хаузгофера і Вольфшанець і знову почав вимахувати папірцем, Андрійко захриплим голосом сказав:
— Питайте.
— Ну, по порядку, пункт за пунктом. Ця фанера… Андрійко махнув рукою.
— Ну, а «ідійотка»? І хто це ввічливий в присутності людей?
Андрійко почервонів і вирвав папірець.
— Це не має значення! — прошепотів він. — Ти питав про Бальбінського. Добре, скажу.
Він знову розповів про дивну історію в лісовій сторожці.
— О, «невидимі кроки»! Коли після прочуханки він витягнув з мене все, я почав його умовляти одразу піти до сторожки в лісі. Але Бальбінський не хотів нізащо! Тільки наступного дня надвечір! Тоді я пригрозив, що піду сам! Перед тим він зник. Розумієте?
Хлопці остовпіло дивилися на нього.
— Я ж вам казав, невидимі кроки! Я чув, як ішла людина, цілком вільно — туп, туп! — наче по рівній землі. Тоді вночі. Але не бачив нікого! А там, де він ішов, були кущі заввишки два метри і густі, наче мітла. Бальбінський каже: почулося. Тобто ніби в мене слухові галюцинації.
Так от, ідемо. Дивлюсь, взагалі нічого немає, в будинку таке павутиння, що муха не пролетить. У сараї, в корівнику зарості осики. Кущі біля стіни високі, густі. Я нічого, підходжу.
Войтек перебив його: почулося, ніби хтось унизу… Прислухались. Тихо.
— Підходжу! Біля самого будиночка доріжка, розумієте? Звичайна, ні трави, ні кущів. Вкрита битою цеглою. Нею можна вільно пройти. А за кущами вже нікого не видно. Тоді я подумав: значить, не галюцинація. Щось реальне… І йду тією доріжкою далі! Що там?..
Тепер усій четвірці здалося, що хтось іде по сходах. Вони переглянулися. Знову тиша. Андрійко розказував далі, однак мимоволі перейшов на шепіт.
— Але за рогом… На доріжці купа сухих гілок! Велика купа! Розумієте? Значить, галюцинація! Бо по доріжці через цю купу не пройти! А я чув ці кроки здалеку, вони наближалися, наче хтось по доріжці підходив…
— Ну! — прошепотів Войтек.
— Тоді Бальбінський до мене. Він одразу догадався, що сталося. Одразу! Ні хвилини не вагався! І давай мене втішати. Він розуміє, що важко. Що в мене нерви виснажені. І так далі.
— І виводить тебе із сторожки! — підказав Войтек.
— Зовсім ні! — Андрійко знизав плечима. — Це розумна людина. Якщо вже пустив мене туди, то робить усе, щоб, як кажуть, вибити з моєї голови ці галюцинації.
— Тобто?
— Тобто тягне мене ще в сарай, у корівник, наказує перевертати старі діжки, ритися в уламках автомашини. Але я вже не хотів. Ясно?
Хлопці дивилися на Андрійка, нічого не розуміючи.
— Мене вже це не цікавило! — Андрійко підвищив голос. — Тільки заради ввічливості… Бо тим часом я побачив щось таке, що мене раптом наче обухом по голові…
— Що таке? Чому ти не написав?
— Я написав, аякже!
— Де?
— Дуже просто! Тут! Двічі підкреслив.
І він показав пальцем на «незім'яту траву».
— Розумієте? Купа сухих гілок! А трава під ними зелена! Тобто хтось зробив це недавно, день, два дні тому… Навіщо? Щоб переконати мене, що це була галюцинація! Хто? Дуже просто! Тільки той, хто знав, що я прийду туди і намагатимусь розв'язати загадку «невидимих кроків».
— Це означає? — спитав чисто риторично Войтек.
Андрійко знизав плечима.
— Він, — сказав Андрійко апатично. — Той, кому я ще довіряв. Бальбінський.
В цю ж мить Здісь скочив з ліжка, підбіг до дверей і рвучко відчинив їх.
Здавалося, що Андрійко сповістив про прихід гостя, а Здісь виконав функцію швейцара. За дверима стояв Бальбінський з розгубленою посмішкою.
— Ах, благодійнику! — заверещав Куцик, схоплюючися на ноги. — Тепер уже ти не викрутишся! Ну, ну! Без цих штучок!
Бо саме в цю мить Бальбінський поліз рукою в кишеню, вийняв звідти носову хусточку. Хлопці затягли його в кімнату. Він не опирався.
— Ну, може, ви хоч що-небудь скажете? — роблячи дикі очі, просичав Куцик. — Ви щось чули? Ви вмієте підслухувати під дверима, правда?
Бальбінський не приховував, що він неприємно здивований. Витер ніс, потім щось пробурмотів, запалив цигарку.
— В чому справа? — спитав він нарешті.
— Він ще питає! — заверещав Куцик.
— Ні, серйозно! Сформулюйте якось свої обвинувачення! Ви нападаєте на мене вже вдруге… Слід сказати, що мені це перестає подобатися. Я не про таку відпустку мріяв усю зиму.