Потім усі троє зникли в кущах. День уже згасав, десь ліворуч запаморочливо солодко пахло липовим цвітом.
Войтеку і Здісеві уже набридло чекати. Один шепотів, що краще було б скупатися, другий висловлював думку, що, може, цей Бальбінський знову їх дурить. Однак ця думка не дістала підтримки. Тут були якісь цивільні і міліціонери! Це вже не брехня!
Але ще з півгодини минуло, і ніяких ознак того, що за кількасот метрів щось діється, хлопці не помітили. Тільки Андрійко раптом одвернувся від вікна і навіть ступив кілька кроків назад, до подвір'я.
Товариші подивились на нього. Андрійко стояв, смішно витягуючи шию, наче прислухаючись до гарячого подиху тихого літнього вечора. Десь дуже далеко співала дівчина. Але Андрійко прислухався до чогось зовсім іншого.
Та це тривало не довго. Незабаром він повернувся до хлопців і на всі питання відповідав однаково: махав рукою.
Тим часом терпець у хлопців урвався. Сонце вже спустилося за кучерявий сосновий обрій, з темних закутків повіяло холодом, порожній будинок дихав на хлопців затхлою вологою.
Нарешті Здісь штовхнув сусідів. Із-за кущів вийшов Бальбінський. Він був дуже сердитий. У такому стані хлопці бачили його вперше. Бальбінський ішов доріжкою, за ним поспішали двоє цивільних, які, здавалося, виправдувались. Останнім ішов Подсядло, теж сумний.
Побачивши хлопців Бальбінський сповільнив ходу. Обличчя його було червоне, і тому очі здавалися ще голубішими. Швидко надівши темні окуляри, Бальбінський постояв трохи, потім махнув рукою.
— Проґавили, як завжди…
Цивільні посхиляли голови, наче це було сказано виключно для них. Потім Бальбінський вимушено посміхнувся і сказав хлопцям:
— Ну що ж! Ви тут досить нудились і знову думаєте, що я вас обдурюю! Ходімо, хоч побачите!
Він одвернувся і пішов назад. Перший з краю цивільний щось йому прошепотів.
— Ні, не знімати! — відповів Бальбінський.
Хлопці пішли за ним, занепокоєні, засмучені тим, що заважають, і розчаровані.
Пройшли через сад, пірнули в кущі ліщини, яка густо вкрила невисокий схил від сторожки вниз, до луки.
Хлопці б нічого й не помітили, якби Бальбінський не зупинився між двома кущами біля старого напівзогнилого соснового пня.
— Ну! Бачите? — сказав Бальбінський і відштовхнув ногою якусь поруділу гілку ялівцю.
Показалася напівкругла нора. Вона здавалася такою маленькою, що хлопці й не подумали б…
Але Бальбінський вдарив ногою в пень, і той упав, мов дитяча іграшка.
Низько схилившись, усі спустилися всередину. Бальбінський дав Куцикові ліхтарик. Зігнувшись, вони йшли один за одним по досить довгому коридору, який по боках і вгорі був викладений густо переплетеними гілками. Через кільканадцять кроків можна було навіть випростатись.
Це була землянка військового зразка, три на два метри. В кутку на густо нарізаних ялинкових гілках, які вже зовсім обсипались, було трохи соломи. Потягнуло теплом, і присутні підвели голови. Вгорі, крізь круглий отвір, проникало лісове повітря.
— Ось твоє ядро темряви! — звернувся Бальбінський до Андрійка. — У тебе добрий нюх, хлопче. Ти влучно, саме в цій сторожці, побачив суть різних гожиялківських загадок. І не ти винен, що…
— Хто це був, скажіть, будь ласка? — вигукнув Андрійко. — Що з ним?
Бальбінський розвів руками.
— Ба! Ти сам сказав, Невидимий! Він проскочив між руками наших хоробрих вояк. Тепер шукай вітра в полі!
— Коли?
— Хіба я знаю? Три години тому він ще був тут.
— А тут, в землянці, не міг…
— Бачиш, якби тут був мармур, або дерево, чи хоч би цемент, тоді можна було б шукати таємних ходів, що відкриваються, коли натиснеш кнопку. Але, як бачиш, тут тільки напівзотлілі гілки й пісок. Стукніть тільки ногою і зрозумієте, що ніяких ходів тут нема. Ну, досить для вас?
Куцик ще підняв гілку і зазирнув під постіль. Бальбінський махнув рукою.
— Ми вже дивилися. Ну, ходімо.
Вони пішли назад. Як душно було на свіжому повітрі! Як воно пахло! Але Бальбінський не був лірично настроєний. Він підштовхнув хлопців на доріжку, до сторожки.
Двоє цивільних і Подсядло сиділи там і курили. Бальбінський і хлопці пішли далі і вже звертали на ялинкову алейку, коли Андрійко смикнув Бальбінського за руку.
— Послухайте, — сказав він тихо. — А може, не тут? Може, заглянемо в сарай, туди, де ця обгоріла машина?