На знак Бальбінського швидко відтягнули палаючі гілки. З глибого від диму отвору відразу ж вилетів якийсь чорний предмет. Бальбінський притиснув його до землі. Пістолет.
— Далі, далі! — гукнув він у яму. — Кидайте все!
Ще кілька обойм. Потім висунувся відполірований автомат, мовчазним залізним дулом скерований догори.
Бальбінський швидко його витягнув. Чотири чоловіки оточили яму. Хлопці теж не витерпіли і вибігли з-за сарая, ставши на крок за ними. Тільки Суламіф не те що не пішла за ними, але відповзла назад, продовжуючи скиглити.
Ніхто не звернув на неї уваги. Хлопці чекали, коли з отвору вирине голова. І всі четверо сподівалися побачити круглу, велику голову, маленький горбатий носик, вузькі стиснуті губи…
Бальбінський і його люди трохи розступилися. Першою вилізла рука. Вона висунулась і вчепилась за дерн.
А коли за нею з'явилася голова — хлопці аж зітхнули від несподіванки. Це був не Сикус. Хлопці зовсім не знали цього чоловіка. Він був високий, світловолосий і широкоплечий, з квадратним підборіддям, довгуватим носом. Незнайомець кашляв, чхав, сіруваті очі на блідому обличчі сльозилися. Руки він слухняно підняв угору і тримав їх так, доки Рузга і Климчак перевіряли його кишені.
Зброї в нього не було, і затриманому дозволили опустити руки. Тільки тоді Подсядло нахилився до нього.
— Так, так, я вас нібито знаю!
Але огрядний блондин знизав плечима.
— Я вас не знаю!.. — процідив він крізь зуби.
— Стривайте, чи не були ви в таборі під Ангебургом?..
— Найн… — вирвалось у того.
— О, знаю!.. — Подсядло стукнув себе по лобі. — Ми ж знайомі! Ви Крюгер, правда?
Тільки тоді перша іскра безпорадної ненависті заблищала в погляді спійманого. Він одвернувся від Подсядла і почав щось говорити по-німецьки до Бальбінського. Андрійко зрозумів тільки, що він вважає себе військовополоненим і просить захистити його від зайвої цікавості цивільних гав.
Бальбінський хитнув головою, жестом попросив Подсядла дати Крюгеру спокій. Незабаром вони пішли. Хлопцям довелося кілька хвилин почекати, доки заспокоїлася Суламіф.
Це відбувалось через кілька днів, у маленькому повітовому містечку Піш.
У невеликій темнуватій кімнаті сиділо шість чоловік. За вікнами була липнева спека, кричало докучливе радіо. Людно було біля півпідвалу, в якому містилася найбільша місцева пивна. Торохтіли два грузовики.
В кімнаті було прохолодно. Зачинили вікно, і голос радіо став тихіший. Четверо хлопців сиділи поряд, п'ята — Люцина, як завжди, обрала собі місце біля Андрійка. Шостий був Бальбінський. Суламіф теж дрімала біля дверей.
— Я вам дуже зобов'язаний, — розпочав Бальбінський. — Я водив вас за ніс, може, й занадто довго. Але, самі знаєте, справа була дуже заплутана. Проте мушу визнати, що ви не лишилися в боргу. Мені страшенно перепало від керівництва за те, що розповів вам про Хаузгофера. Не знаю, чи довірять ще колись мені таку справу. Вважають, що в мене довгий язик. Мабуть, це так і є.
Він закурив. Слухачі мовчали, не розуміючи, серйозно говорить Бальбінський чи знову глузує.
— Ну, а коли вже так сталося, користайтесь з цього, запитуйте! Адже у вас, напевно, є тисяча сумнівів. Так? Давайте! Зрештою, Андрійко написав усе на папірці…
— Послухайте! — вирвався Войтек. — Те про що говорив Андрійко, коли ви… того… підслухували під дверима! Ну, з цими гілками на доріжці!
Бальбінський подивився на Андрійка, який злегка посміхнувся.
— Дехто вже розуміє, — посміхнувся й Бальбінський. — Бачите, це почалося раніше. Коли Агнешка розповіла нам про гожиялківські страхіття і драматично заклинала Андрійка, щоб він не ходив у сторожку, «хоч би його туди тягнули», у мене вже виникли деякі підозри. Тому мені було дуже незручно, що Андрійко у великій компанії починає розповідати різні історії про сторожку. Я припускав, що саме там ховатиметься той, кого скинули з літака. Тому й побоювався — і, як виявилось, не без підстав, — що в цьому товаристві знайдеться зв'язківець, самі розумієте… Звідси й кілька неввічливих втручань у досконалі літературні розповіді Андрійка.
— Ну, а гілки?
— Це був мій провал! Я недооцінив Андрійка. Звичайно, я боявся, що, з одного боку, він сполохає того, а з другого, попадеться йому в лапи і… Самі розумієте, що він не грався б у рицарство, якби Андрійко викрив його. І тому… Я хотів переконати хлопця, що ці кроки йому привиділися. Зробив це по-дурному, визнаю… З цією свіжою травою, їй-бо, я заслужив гіршого покарання, ніж мені там готують. Ну, цей пункт з'ясували.