Через п'ятнадцять хвилин, проминувши задушливе, запорошене містечко, вони дісталися до неширокої річечки Пісси. Там стояла моторка.
Швидкість була захоплююча. Красивий силует Чортового Острова за кілька хвилин з плями став букетом старих дерев. Незабаром вони доїхали до Портової Галявини. На щастя, там нікого не було.
Андрійко вискочив першим, за ним інші.
За кілька днів хорошої погоди на острові побувало багато туристів. Курінь Андрійка був варварськи використаний на паливо. Паперу знову назбиралося стільки, що галявина була забруднена не менше, ніж до того.
Але Андрійко не помічав цього. Він добіг до східного схилу Гори Ілюзій. Ось щілина в дерні. Бальбінський уже розгортає руками, заглядає всередину.
Ямка невелика і порожня. Всі газети і папери забрав тоді Андрійко, всі вони пішли з димом.
Андрійко пригадує: справді, друковані аркушики теж були. І якісь креслення, маленькі, якісь шестикутники…
— Формули хімічної структури, — каже Бальбінський.
Потім нахиляється. Під грудкою землі знаходить четвертинку сторінки. Обережно витягає її наверх.
Вгорі цифра: 52. І кілька рядків тексту німецькою мовою. Бальбінський читає, а потім коротко викладає зміст:
— Це майже кінець. Здається, що Крюгер у цьому пункті говорить правду. Хаузгофер твердить, що він освоїв уже загальну зміну специфічної токсичності даного виду, тобто, може переносити вірус з одного хазяїна на іншого. Але щоб освоїти процес керування таким перенесенням, потрібен майже рік. В окремих випадках, пише він, можна було б добитися величезного прискорення життєвого циклу… Розумієте? Блискавичний хід хвороби. Хаузгофер починає навіть говорити, в яких випадках. На жаль, цим сторінка закінчується…
Андрійко стояв поруч, закусивши губи. Згодом він випалив:
— Мені дуже неприємно, вибачте. Даю слово. Я повинен був одразу додуматися. Отже, хрестик саме в цьому місці… Я навіть шукав, сам не знаю чого. А втім, почалося з газет, тому я не звернув уваги. А тепер бачу, що газети були тільки для упаковки. Він, мабуть, поспішав і не знайшов нічого кращого. А мене це ввело в оману… До того ж я кидав усе, боявся, що погасне вогонь. Мені дуже неприємно…
Бальбінський поплескав його по плечу.
— Звичайно, було б краще приєднати цей звіт до справи. Але знаєш, між нами кажучи, цього шматка нам теж вистачить. Є доказ, що решта згоріла. А це найважливіше, розумієш? Найважливіше, щоб цих отруйних паперів не одержали ті, які вірять в танатологію і на неї покладають надії. А нам ця наука чужа, ворожу й огидна.
ПІДСУМКИ
Був яскравий сонячний день. Біля перону ні деревця, ні будинку. Друзі стояли купкою, чекаючи поїзда, яким мала від'їхати Люцина. Коли поїзд підкотився, коли брудний розігрітий локомотив обдав обличчя вугільним смородом, а перекупки влізли, нарешті, в маленькі приміські вагони, Андрійко знайшов хвилину, щоб потайки від інших обмінятися з дівчиною кількома словами і поглядами.
— Ви не забудете? — спитав він.
— Ні, мій любий, — Люцина простягнула руку і погладила його по голові.
— Я напишу… — почав він. Потім подумав, що «любий» дослівно означає «той, кого любиш», і що тон Люцини давав йому право саме так розуміти. Голос у неї був приглушений, і очі при цьому помітно посміхалися.
Тому Андрійко простягнув до неї руки і тихо сказав:
— Ви будете чекати?
Вона посміхнулася й кивнула головою.
— Але довго, довго, п'ять років? — наполягав він.
Вона тепер нічого не відповіла, тільки встигла ще раз погладити його по голові. Люцині довелось одвернутися: Андрійкові товариші, нарешті, занесли її багаж у купе.
Андрійко не чув, як вона дякувала їм і на прощання сказала:
— Ну, тримайтеся, мої любі!
В її погляді було стільки сердечності і ніякого глузування. Андрійко не бачив цього, і тому в хвилини смутку і принижень він ще довго шукав собі втіху, мріючи про її очі, коли вона назвала його «любим». Поїзд нарешті потонув у голубій імлі.
На пошті Куцика чекала телеграма від матері. На жаль, не дуже втішна. Мати обіцяла надіслати гроші тільки через кілька днів, після першого. В інших було ще гірше — Ваверки ще відпочивали, Рудавські тільки-но поїхали.
Хлопці трохи перекусили в брудній чайній. Сварилися, як завжди. Оптимісти хотіли позичити гроші у Бальбінського. Песимісти мали рацію: він уже поїхав до Варшави.
Тільки ввечері товариші повернулися на «Аталанту». Відчинили кабіну. Суламіф, яка стерегла її, скочила до хлопців. За мить усіх охопив піднесений настрій.