Так холодно, що Андрійко не може більше витримати і розплющує очі. Що це? Де він, де? Хто з ним поруч? Де мати? Куди їх повивозили оті в шоломах?
Він схоплюється. Навпроти — руді стовбури і чорно-зелені чуприни сосон. Ліворуч невеличке поле, застелене густою голубою імлою. Позаду, понад будинками, теж видніються сосни. Праворуч ліс, а там переїзд через залізницю і далі невеликий двоповерховий будинок.
Яка дивна пора дня! Світло якесь голубувате, холодне. Будинки стоять без тіні, і сам він, Андрійко, мов та примара, — від нього немає тіні на пероні.
Погана погода на озерах! йому ж казали перед від'їздом, що тут весь час ідуть дощі. Небо мутне, низьке й похмуре. Краплини рясно вкрили шматок вкопаної у землю рейки. Хіба був дощ? Андрійко здивовано оглядає своє сухе вбрання. Потім згадує про зірки, серед яких він шукав невідомий літак.
Хлопці сплять. Куцик відкинув голову назад, розкрив рота, хропе; Здіслав і Войтек сплять, скоцюрбившись. Обличчя їх бліді, стомлені.
Страшенно холодно. І ще ця вогкість!..
— Ааа! — раптом несамовито верещить Куцик. Андрійко кидається до нього, смикає за руку, майже стягує з лави. Куцик сідає, протирає очі.
— Бери сокиру! — звертається він до Андрійка. — Ну, чого ти чекаєш? Не розумієш, що рівноправність?
— Едику, що з тобою? — шепоче переляканий Андрійко.
Куцик підводиться, хвилину мовчить. Потім дивиться на небо, на ліс і залізницю, що зникає в імлі, яка тим часом насунула з поля.
— Підйом! — кричить Куцик. — Вставайте, ледацюги! Вже пів на третю!
Щось мурмочучи, захищаючись, ховаючи обличчя в рюкзаки, Здіслав і Войтек, нарешті, зовсім прокидаються. Обидва страшенно позіхають.
— Нічого, виспитесь потім! — Куцик невблаганний. — Беріть рюкзаки і за мною!
З будиночка в лісі виходить чоловік у старій, подертій дощенту залізничній формі, з вудочкою і відерцем у руках. Нічому не дивуючись, він дивиться на хлопців і показує рукою праворуч: там село Стобець.
Вони виходять на погане, вибоїсте шосе, обсаджене молодими горобинами.
— На першому перехресті звертайте ліворуч! — кричить їм навздогін залізничник. — А там за трактором…
Якась порубка, і за нею. починається дорога. Молоді сосонки, всі в краплинах роси. Павутина наче вкрита інеєм. Високі стебла голубого люпину, що вже відцвітає.
Поволі холод перестає докучати, навпаки, допомагає швидше йти. Хлопці на повні груди вдихають якісь дивні запахи. Є тут свіжість смоли, аромат невідомих квітів, трав і, насамперед, — чистого повітря.
Куцик іде попереду. Пісок на дорозі приглушує кроки. Хлопці повертають за купку молодих ялинок, і Куцик раптом відстрибує назад. Усі бачать: щось темно-руде, наче білка, але завбільшки, як молоде теля, скочило на дорогу і тепер втікає довгими пружними стрибками.
— Ех, ти, герой! Це ж сарна! — Войтек поплескує товариша по плечу.
— Сарна? — Андрійко вискакує вперед. — Справжня?
— Ні, підроблена.
Андрійко не відчуває глузування. Він дивиться на далекий перелісок, в якому зникла темно-руда тварина. Він так любить природу і так далеко досі був від неї!
Товариші підштовхують Андрійка, вони знову рушають і скоро забувають про несподівану зустріч. Молоді, густі, як щітка, соснові переліски, ділянки високого старого лісу, в якому можна гуляти, мов у парку, порубки, вкриті саджанцями сосни, не більшими від кущиків салату.
— Пішська пуща… — говорить Куцик.
— … найбільший суцільний лісовий масив у Польщі, — не витримує Андрійко, який перед від'їздом прочитав про це в одній брошурі, — переважають соснові лісонасадження з невеликою домішкою ялини і листяних дерев, особливо дуба…
— Дивіться, дивіться, як визубрив! — глузує Куцик. — А про парусний спорт теж?
— Не бійся, все, що стосується теорії…
— А ти? — Куцик звертається до Здіслава. — Як ти з спортивною практикою? Нічого, зараз побачимо…
Мандрівники йдуть далі. Вони давно вже нагрілись, уже й потомилися.
Раптом ліс кінчається. Попереду — соснові кущі, хати і вишневі садочки біля них, огорожі, трохи поганенького жита на чудовому золотому піску.