Собаки вітають їх справжнім концертом. Хлопці підходять до першої садиби. На жаль, вона порожня. Хата майже ціла, тільки вікна повиривані. Дерева в занедбаному садочку буйно розрослися. Саме достигають вишні. Але вони дрібні, кислі. Куцик швидко випльовує їх.
Сусідня садиба трохи осторонь. Андрійко насилу доплівся до неї. Ці двісті метрів були важчими, ніж уся попередня дорога.
Насилу викликали з хати жінку. Позіхаючи, вона сказала завченим голосом:
— Молока нема, яєць нема.
— Але ми… — почав Куцик.
— І кімнати зайняті.
— Та ми, пані, хочемо тільки запитати… де тут садиба Франковяка?
Жінка здивовано подивилася на них.
— Франковяка? Садиба?
Андрійкові раптом стало погано. Він важко сів на колоду. Страшна думка, що Куцик щось наплутав знову…
— Авжеж! — вів далі Едик. — Старшого лісничого!
— Ах, пана старшого лісничого? Так це ж зовсім не тут!
— Але ж це село Стобець?..
Виявилося, що це справді Стобець, але Франковяк живе ще за кілька кілометрів далі. Довелося підтримувати Андрійка під руки. Едик з Войтеком навіть несли вдвох його рюкзак, як несуть відро з водою. Здіслав узяв на буксир самого Андрійка.
А той ішов, майже нічого не бачачи. Тільки щохвилини питав, коли відходить поїзд на Варшаву. Едик урочисто обіцяв, що незабаром дізнається. Але Андрійкові мало було запевнень. Він хотів зараз же повернутися назад, ще сьогодні, ще до вечора…
Хлопець страшенно втомився. Його добила звістка про ці кілька кілометрів. І тепер Андрійко не відчував ніякого сорому, благаючи, щоб йому допомогли негайно повернутися. Він переконував товаришів, що без нього їм буде краще, вільніше, вони зможуть більше плавати і більше побачити…
Хлопці відповідали йому неуважно. Вони теж стомились. Пагорок, долина, знову пагорок. Праворуч порубки, вкриті сивими хмарками імли. Потім біля ялинкового переліска дорога звернула в хащу дубів і грабів. Тут було холодно і похмуро. Клацаючи зубами, хлопці пішли швидше.
Та ось волога темрява лишилася позаду, і їм знову привітно посміхнулося сонце. Кілька великих дубів, брама, далі алея ялинок і червоний мурований будиночок, а навколо — багато якихось білих квітучих кущів. І відразу загавкало кілька собак.
Едик зупинився, стукнув себе по лобі.
— Сто чортів! Я зовсім забув! Він же мені розповідав, що полює на диких кабанів, що в нього є спеціально дресировані собаки!
— Он як! — зупинився, і Войтек. — На диких кабанів? Це ж найлютіша порода собак!
Андрійко побачив поруч якусь високу купу соснових голок і сів на неї. Купа була дуже зручна, м'яка і навіть тепла.
Хлопець задрімав. Правда, йому здавалося, ніби щось лазить у нього по нозі. Якийсь незнайомий, гострий запах. Але яке це має значення, — він так страшенно втомився. І раптом почувся крик:
— Люди, що він робить!
Безжалісні руки схопили його, почали трусити, а потім бити по заду.
— Як ви смієте? — заверещав Андрійко. — Пустіть! Пустіть, свині! Ай!
Щось дуже сильно вкусило його в зад, в ногу, під руку.
— Стягни з нього куртку! — кричав Войтек. — Швидше! Сів роззява на мурашник!
Повиганявши мурашок, хлопці пішли до червоного будинку. Собаки загавкали ще завзятіше.
— Може, вони прив'язані? — сказав Войтек. — Не біжать! Але кілька палиць ніколи не завадять…
Просувалися поволі, озираючись на всі боки, шукали зброю. Мурашки розігнали Андрійків сон. Зімкнутим строєм хлопці зайшли на подвір'я.
Праворуч був будиночок, оточений кущами білих квітів. Ліворуч — цегляний корівник і дерев'яна стодола. Навпроти ще якийсь будиночок і город.
А всередині були собаки. Сподівання Войтека, що вони прив'язані, були марними. Те, що собаки зразу не вибігли назустріч, пояснювалося їх доброю тактичною підготовкою: вони чекали ворога на завчасно обраних позиціях.
І коли мандрівники зайшли на подвір'я, собаки дружно атакували їх. З усік боків на непрошених гостей кинулися однакові рудо-сірі, невеликі, злі собаки. Вони так люто гавкали і так метушилися, що у хлопців аж в очах усе завертілося.
— Люди! — крикнув Едик. — Їх тут, мабуть, з десяток!
Хлопці завзято вимахували палицями, стоячи один до одного спинами, а до собак обличчям.
Собаки підскакували до плечей хлопців, а коли кінець палиці наближався до їх розкритих пащ, вони спритно переверталися в повітрі, падали на землю і знову стрибали. Тільки один, зовсім не схожий на інших, чорно-білий, капловухий спанієль сидів спокійно біля хвіртки, байдуже спостерігаючи всю цю метушню.
Приблизно через п'ять хвилин після початку такої надзвичайної сутички відчинилися двері будинку, і стара, висока, досить товста, сутулувата жінка виглянула на подвір'я.