Хлопці, стиснувши кулаки, спостерігали цю сцену. Ні, не виказала. Жадібно облизуючи морозиво і задравши голову так, що підстрижена зачіска торкалася плечей, дівчина щось щебетала здоровенному морякові.
Бень непомітно відсунувся на півметра. І знову ніби захитався, немов його хтось штовхнув. Він одійшов уже на кілька метрів. Знизав плечима, махнув головою назад, щоб поправити зачіску, і пішов, наче нічого й не трапилось.
Хлопці побігли за ним. Куцик зробив хитрий маневр: вони вибігли на мостову і крадькома випередили Беня. Потім повернули на тротуар, змішалися з натовпом і рушили йому назустріч.
Бень ішов зовсім спокійно. Ні найменшого сліду поразки, якої він зазнав, хлопці не помітили на його обличчі. Навпаки, Войтек щось насвистував крізь зуби і раз у раз кидав убивчі погляди.
Він зустрів товаришів з гідністю людини, задоволеної собою. Бень обіцяв прийти о другій годині. Хлопці запропонували йому приєднатися до них: вони йшли шукати четвертого, Ваверка.
Бень ввічливо відмовився, кажучи, що має тут з кимось зустрітися. Здісь хотів уже спитати, чи не з підстриженою блондинкою… Але Куцик ущипнув його.
Розшукувати четвертого вони рушили самі. Пішли по Алеї, де жовтіло вигорілим листям кілька величезних лип. На Багателі цвіли рожеві каштани і золотіли якісь декоративні кущі перед відновленим фасадом будинку Уряду. На площі Унії було спокійніше, ніж у будень.
Хлопці повернули до Клубу міжнародної преси. І тут було менше людей, ніж звичайно. Але в другому залі в глибокому металевому кріслі вони знайшли того, кого шукали. Він сидів сам, обклавшись десятком журналів — російських, німецьких, французьких, від «Вопросов животноводства» до «La nouvella critique».
Андрій Ваверко навіть своїм виглядом заслуговував прізвиська професора. Це був найменший з усієї четвірки, худорлявий блондин в окулярах. Коли хлопці ввійшли, Ваверко, машинально глянувши на них, продовжував читати. Довелося вдарити його по плечу.
Було кілька хвилин на третю, коли вони зібралися «під умовленим явором» на Мокотовському полі. Червневе сонце безжалісно палило поламані кущики пишної кропиви, дикі кручені паничі, полин, лободу, будяки. Три великі будинки, невідомо для чого збудовані в самому центрі цього пустиря, ще більше підкреслювали його розміри. Далі нерівними кубиками стирчали корпуси на Польовій вулиці. Ліворуч було видно поставлену на ребро коробку Міністерства залізниць. А за ним у далекій імлі білів Палац культури.
Друзі розмістилися на траві; Куцик розлігся, Андрій сидів, тримаючи руки на колінах. На стадіоні «Огніва» відбувався якийсь матч, і там щохвилини лунали крики то задоволення, то розчарування. По Алеї Незалежності раз у раз проносилися автомашини, мотоцикли, всі в одному напрямі, за місто.
Нарешті прийшов останній з компанії — Войтек.
— Як там полювання? — не витримав Здісь.
Войтек холодно подивився на нього і, нічого не відповівши, сів.
— Ну, що там у вас? — кинув він сухо.
Едик посміхнувся, але не наважився коментувати.
Він зразу почав доповідати. Ось зміст сказаного: через тиждень канікули. Наскільки Куцику відомо, ніхто з товаришів не має будь-яких конкретних планів на літо. Тому він, Куцикєвич, завдяки своїй енергії, винахідливості і зв'язкам дізнався про чудову нагоду і пропонує шановним зборам обговорити її.
Він замовк, зробив значущу паузу, щоб хлопці самі почали запитувати. І справді, Андрійко не витримав:
— Ну, Едику, говори ж!
Куцик розцвів: заблищали його сірі оченята, носик ще більше задерся, ледве помітна посмішка надала обличчю відтінок добросердої проникливості. Він підняв палець на рівень очей і випалив:
— Хлопці, що таке яхта?
Звичайно, Андрійко відразу піймався на гачок. Він блискавично продекламував:
— Яхта — це судно, парусне, парове або моторне, призначене не для перевозки товарів чи людей, а тільки для розваг…
— Дуже добре! — Едик поплескав його по плечу. — Не варт і говорити, що в капіталістичних умовах такі розваги доступні тільки мільйонерам або членам королівської родини. Так, Андрійку?
Андрійко з запалом хитнув головою.
— Так от, я урочисто заявляю, що можу вам запропонувати провести канікули саме на яхті.
Здіслав подивився на Войтека, Войтек на Здіслава. На обличчях хлопців явно відбивалася підозра. Тільки безгрішний Андрійко склав руки, наче для молитви, і запитав своїм тонким голоском: