Враз перед ним розступилася тіснява стін, його винесло на майданчик з припорошеними хирлявими платанами, під ними на лавочках сиділи статечні мужі в чорних чохах, обшитих позументом, у чорних шароварах, підперезані срібними поясами, у баранячих шапках і повагом пили з бичачих рогів вино.
Гулак привітався до них, спитав по–російськи:
— Скажіть, люди добрі, як мені потрапити до Сейдабаду?
Підвівся один, високий, із срібною люлькою в зубах, мовив суворо:
— Татарин?
— Ні, росіянин.
— То пощо тобі Сейдабад?
— Потрібно…
— Нема в Тифлісі Сейдабаду, це я кажу тобі, історикос Захарія.
— Як так — нема? — розгубився Гулак. — Мені відомо, там живе…
— Нема в Тифлісі Сейдабаду! Це я кажу тобі, карачохелі Захарія, який шість днів працює, щоб не пропустити сьомого дня. Нині сьомий день, випий, генацвале, — простягнув йому наповнений вином ріг. — Якщо хочеш бути щасливий один день — напийся, якщо хочеш бути щасливий один місяць — женися, якщо хочеш бути щасливий усе життя — то будь здоровий! Пий, генацвале, пощо тобі Сейдабад? Є Чугуреті, Харпухі, Нарікала, Гаретубані, Вера, є Авлабар. Нема в Тифлісі Сейдабаду!
Це вже було сказано грізно, крізь грайливий тон підпилого ремісника пробивалася ненависть.
— Нема татарів у Тифлісі, генацвале, запам’ятай собі назавше! Це сказав тобі історикос Захарія! — лунало за спиною в Гулака; він поквапився геть з майдану.
Знову втопився у тісних провулках, ішов навмання. Нараз спинив чийсь дотик до плеча. Озирнувся: за ним стояв парубійко в сатинових шароварах.
— Ходімо, кацо, — сказав. — Я проведу тебе в Сейдабад.
Спускалися донизу. Парубійко, помітив Гулак, намагався триматися позаду. Микола Іванович відчував якусь незручність і навіть острах, він хотів бачити обличчя супутника і сповільнював ходу. Зрештою, йому вже не потрібен був супровідник: авлабарський спуск пішов круто вниз, і очам відкрилася широка долина, протята голубою стрічкою ріки, на правому боці якої скупчилися будинки, височіли шпилі церков. Це був старий Тифліс, розкиданий гористим правобережжям Кури до спадистого хребта, вкритого густими садами, що вже бралися осінньою прозолоттю.
Гулак вирішив не допитуватися нині до Сейдабаду: після розмови з «історикосом» Захарією йому стало зрозуміло, що християнський Тифліс ще пам’ятає часи шаха Аббаса і не прощає невинним злочинів перського завойовника. Не слід йому ворушити злу пам’ять, потім знайде сам, не допитуючись. Але парубок не відставав, і Микола Іванович спробував його позбутися.
— Вертайся, хлопче, дякую, — сказав чемно. Парубок у засмальцьованому одязі проймав його темним поглядом. — Я нині не йтиму до Сейдабаду.
— А куди підеш?
— Допитаюся до гімназії.
— Ти що, вчитель?
— Професор…
Парубок вдарив руками об поли:
— То чому ж ти не сказав цього раніше? Захарія зовсім інакше розмовляв би з тобою, якби знав, що ти професор. Вах!
Раптом згори почулося тупотіння, хтось біг усе швидше, ніби наздоганяв їх. Оглянулися: повз них промчав щодуху, не розглядаючись довкола, якийсь хлопець, з його кишені випав згорточок. Гулак крикнув: «Зупинись!», але той зник у провулках.
— Гроші, — вражено зойкнув парубок, піднімаючи згорток. — Гроші… Ей, ти, вернись! — гукнув услід хлопчині, але за ним і слід здимів. — Де ж ти його тепер знайдеш? — розвів парубок руками. — Професоре, ти щасливий! На, діли ти!..
Усе сталося так зненацька, що Микола Іванович не міг би собі пояснити, чому взяв у супутника згорток, глянув: це був справжній сувій купюр, зв’язаний мотузком, дивився остовпіло на парубка, а той потягнув його в темний дворик.
Тієї ж миті в дворик убіг задиханий, спітнілий хлопець і кинувся до парубійка.
— Я гроші загубив! Гіві, віддай, ти йшов дорогою!
— Кацо, які гроші, можеш мене обшукати, — Гіві підняв угору руки.
Хлопець його облапав і тут же, ніби вперше, помітив Гулака.
— Ти взяв, ти! — закричав. — Ось вони! — Він вихопив згорток з руки Миколи Івановича, глянув, засичав: — А де решта? Де решта?!
Гулак аж тепер зрозумів, що потрапив до рук досвідчених грабіжників і він не зможе виправдатися перед людьми, якщо й збіжаться на його крик. Скинув піджак і подав його хлопцеві.
— Шукай, — прошепотів.