Весь час маю його на оці: дуже поважають його люди. Нещодавно, не без моїх клопотань, отримав він звання заслуженого вчителя з доволі високою платнею. А от орден святого Володимира цар особисто заборонив йому видати. Та що тут дивного: гріхи не забуваються. Колись обвішаний орденами розжалуваний генерал Волконський, декабрист, маючи вже шістдесят сім років, просився під Севастополь простим солдатом. Відмовили… Я викликав до себе Гулака, щоб якось йому царську відмову делікатно пояснити, а він каже:
— За підвищення платні дякую, у мене сім’я, гроші потрібні. А орден — навіщо мені цяцька? Ні кращий, ані багатший від нього не стану. Солдати — ті добиваються в боях Георгіївського хреста, бо знають, що кавалера цієї відзнаки ніхто не має права засудити до шпіцрутенів. А вчителеві це не загрожує. Принаймні нині…
Професор Дмитро Іванович Іловайський, не виходячи за кафедру, з місця й сидячи, почав читати реферат «Про народність гуннів», які в четвертому столітті нашої ери сколихнули всю Європу і дали поштовх до великого переселення народів.
Головуючий на першому засіданні відділу історії та етнографії Микола Іванович Костомаров механічно відсторонився від суті доповіді Іловайського — це єдина тема, у трактуванні якої їхні погляди збігаються, у всіх інших вони запеклі супротивники і позиції давно викладені у працях — тематика досліджень в обох учених майже одна й та ж.
Хвалити Бога, що хоч сьогодні не зачіпає історії Росії, власне кажучи, не Росії, а парадного життєпису царів і полководців — з відвертим й умисним ігноруванням духовного буття народу. А гунни — історія віддалена, і шановний професор змушений тут приглушити свої вірнопідданські пристрасті.
Голос доповідача вряди–годи підстрибував, активізуючи аудиторію, то стихав і зовсім губився, переходячи в незрозуміле бубоніння; доповідь Іловайського про гуннів була зреферованим великим дослідженням ученого, з яким він після часткових публікацій виступає уперше на з’їзді вчених, — потім неминуче спалахне дискусія, не всі ж погоджуються з гіпотезою слов’янського походження гуннів.
Костомаров не слухав. Сидів на чільному місці за довгим столом, пообіч якого в рядах крісел при мерехтливому сяйві свічок тьмяніли силуети присутніх. При своїй короткозорості Костомаров не розрізняв облич, та й не намагався, його погляд ковзнув між нахиленими головами понад столом аж у другий кінець зали і зупинився на трьох освітлених страусових яйцях, що висіли у проймі розписаного в’яззю міхраба, вмурованого в стіну… Чому православний Воронцов помістив в інтер’єрі дзеркальної зали священний ісламський атрибут, важко сказати; а може, у символі мусульманської духовної зосередженості — страусових яйцях — є щось справді магічне, може, намісник у хвилини дозвілля, уподібнюючись імамові, відмежовувався від марності високої державної служби і думав про сенс власного існування без чинів, посад, багатств, палаців, про власне «я» з його єдиною правдивою вартістю — сумлінням, бо чому в цю мить прикувався до міхраба зір уславленого вченого Костомарова, чому в мент споглядання ісламського символу віри забув він про наукові проблеми, які завжди були змістом його життя, і ніби вперше відчув, що існує во плоті — із своїм знемічнілим тілом, втомленими звивинами мозку, хворими очима, теплими пальцями ніг, які незабаром схолонуть, і настане кінець усьому; існує окремо від мислення, а мисль спостерігає збоку його душу, що прозирає крізь кволу тілесну оболонку, оцінює, судить, складає вирок не на нині — на віки; і та мисль не може зараз переадресувати йому власні його слова, продиктовані під час хвороби для автобіографії, слова, присвячені людині, котра сьогодні не хотіла признати його: «Больше сея любви никтоже имат, да аще положит душу за други своя».
Не маю я любові? Хто сміє сказати… Що ж тоді спонукало мене зробити все те, що я зробив?
Усе життя — від першого самоусвідомлення аж донині — промордувалося в неостудній пристрасті до книг, знань, до невсипущої праці, через яку втратив усе, що належиться кожній людині: сім’ю, здоров’я, затишок — хіба це не любов? А якщо ні, то які почуття гнали його, немов ерінії Ореста, по всьому світу, помщаючись чомусь саме йому за темноту народу, серед якого виріс, — шукати зернин історичної правди, щоб повернути зір і слух, а головне — мисль знівеченим рабством людям? Себелюбство, марнославство, пиха? Таж ні! Для того, щоб уславитися і залишитися у вимірах часу серед нащадків, не конче написати сотні книжок, спорудити храм, міст, місто чи намалювати Мадонну, не конче приймати на себе прокляття необхідності творення, не конче вкладати любов у шедеври, можна вкладати зло у стихію нищення і цим уславитися на віки. Хто знає нині Херсифрона, зодчого храму Артеміди в Ефесі? А палія Герострата знають усі…