— Шкода, Миколо Івановичу, що не маєте лакея: самі ніколи вже не зможете відчиняти своїй дружині дверцята карети.
По дорозі в Петербург я хотів заморити себе голодом — не їв нічого кілька днів. Потім припинив голодування: візник налякав мене, що в непритомному стані я зможу наговорити багато непотрібного — на себе й на друзів.
У казематі Третього відділу на Фонтанці мене одягли в арештантський халат і ковпак. Першим відвідувачем був Писарєв: він натякнув мені, ніби зрадив усіх нас Гулак, так, так, — отож відрізняй проповідника від проповіді… Я почув, як щось хряснуло в мені самому — аж злякався: серце тріснуло від кривди чи від напруги, мов петарда, вибухнув мозок, а може, враз — від розгонистого удару страшним словом — переламалися ребра, хребет? Я довго не міг вийти з очманіння, та згодом відчув якесь дивне полегшення. Зрада людини, котрій ми всі вірили і яка разом з Шевченком гнітила нас своєю готовністю на самопожертву, звільняла мене від обов’язку мовчання, від присяги, дозволяла відмовитися від справи, за яку я, морально до неї не готовий, узявся зопалу; давала можливість обурюватися, каятися і прогледіти крізь чорну стіну тюрми просвіток волі. Я охоче повірив у брехню Писарєва…
Допитували мене — спочатку Писарєв, а потім Дубельт.
Ах, Дубельт, Леонтій Васильович!.. Я чекав крику, брудної лайки, навіть побоїв, а він на першому ж допиті підійшов до мене, нахилився, поклав руку на плече, його добродушне, пооране обличчя потьмяніло від співчуття, він розгорнув папірця і прочитав, не намагаючись надавати словам значення:
— «І панує деспот–кат над трьома слов’янськими народами… Та озветься Україна до братів–слов’ян, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні на Україні». «Книга буття українського народу». — І він підморгнув. — Так–с… За таке належить ешафот або ж довічна каторга… Але ні, не вірю, що це писали ви! Могло це писатися при вас, могли ви переписувати, але ж не ви складали це пекельне писання! А взагалі, така небуденна людина, такий відомий вчений — навіщо вам це все?
Він говорив правду, я справді цих слів не складав — тільки вписував. Ні, ні, я не скажу — хто, але не я… А він і не питає, йому досить того, що — не я… Пам’ятаю, як мене огорнула паволока Дубельтової доброти; доброта тирана набагато сильніша від людської, бо вона рідкісна і її можна використати тільки один раз…
Росію лихоманило. В офіційних установах торгували посадами, правосуддям, честю, душами, хто міг — той грабував, хто не міг грабувати — крав. Горіли поміщицькі маєтки. Загинули Пушкін і Лермонтов. Сміявся Микола Гоголь. Вдруге заарештували Олександра Герцена.
1844 року я отримав посаду чиновника канцелярії київського губернатора — почав працювати в Тимчасовій археографічній комісії по розгляду історичних актів.
Після Дерптського університету, де кожний другий студент належав до таємного товариства, де увічі проголошувалися гасла декабристів і польського Листопадового повстання, Київ здався мені спочатку тихою заводдю, у застояному літеплі якої вдоволені обивателі кумкали в унісон з булгарінською «Северною пчелою» про щасливе життя, вірну службу, про шикарні костюми і ботфорти, модні меблі, карети, ресторани й театри.
Щоб не застрягнути й самому в обивательському болоті, я почав писати працю «Про юридичний побут поморських слов’ян», маючи на меті провести в ній ідею боротьби проти рабства, порівнюючи долю поневолених поморських слов’ян з долею закріпачених народів Росії. Під час роботи над цією книгою я несподівано для себе у затхлому, здавалось, Києві зустрівся з однодумцями, захопленими ідеями слов’янського месіанізму. Спочатку — з Костомаровим, потім — із Шевченком. Тарас ходив під впливом ідей петрашевців, був особисто знайомий з поручиком Миколою Момбеллі… До нас горнулися студенти Київського університету.
Переді мною відкрився інший Київ: невелика група неофітів поклялася віддати своє життя за волю рідного народу. Ми були різні в поглядах на шляхах здобуття волі: Костомаров закликав поширювати самоосвіту як самоціль, я й донині переконаний, що освіта — передумова революції.
На початку 1847 року я переїхав з Києва до Петербурга, щоб із столичної висоти поширювати ідеї Кирило–Мефодіївського братства. Почав працювати в канцелярії Петербурзького університету.
Вісімнадцятого березня у мою квартиру увірвалися Дубельт і петербурзький обер–поліцмейстер Кокошкін.