Микола Рябчук
Чи була дружба народів в СССР?
Як жили неросійські народи в СССР — новітній редакції Російської імперії? Чому зараз так важко розплутувати вузол міжнаціональних та міжетнічних проблем, які й посьогодні є актуальними, зокрема, й в Україні.
Зазирнувши до «Советского знциклопедического словаря» (М., 1982, с. 64), кожен може довідатися, що антисемітизм — це «одна из форм национальной нетерпимости, выражающаяся во враждебном отношении к євреям (от пренебрежительного отношения в быту, правовой дискриминации, до геноцида, еврейских погромов и т. д.). В русло антисемитизма зксплуататорские классы сознательно направляют социальное недовольство масс, опутанных религиозными, националистическими и другими предрассудками».
З наведеної дефініції, за задумом її авторів, мало б випливати, що ніякого антисемітизму у Совєтському Союзі не було: «сім'я братніх народів» апріорно не передбачала у своєму ідилічному затишкові ані «зневажливого ставлення» до євреїв (українців, молдаван, чукчів) у побуті, ані їх «правової дискримінації» за т. зв. «п'ятою графою», ані, тим більше, щонайсправжнішого, куди масштабнішого, ніж у нацистській Німеччині, геноциду (винищення цілих народів за допомогою депортацій, штучного голодомору, примусової асиміляції тощо).
Не поспішаймо, однак, наведену дефініцію перекреслювати; згадаймо лише, що експлуататорським «новим класом» (за М. Джіласом) у Совєтському Союзі був клас партійної номенклатури, згадаймо також, що саме совєтські «маси», десятиліттями обплутувались «антирелігійними», «антинаціоналістичними» (радше антинаціональними) і тому подібними «предрассудками»; згадаймо й те, що саме ці «маси», ошукані міражами заобрійного комунізму й жорстоко визискувані своїми вождями, мають неабиякі підстави для, м'яко кажучи, «социального недовольства».
Совєтське суспільство десятиліттями будувалось на ненависті: «хто не з нами, той проти нас», «если враг не сдается, его уничтожают»; воно живилось ненавистю й нетерпимістю, наче пальним; т. зв. «непримиренність» була чи не головною прикметою офіційного, повсюдно пропагованого й виховуваного «гомо совєтікуса». За суттю своєю, совєтське суспільство було глибоко ксенофобським, войовничо нетерпимим, «непримиренним» до будь-якої іншості, інакшості — чи то у сфері виробничій (сумнозвісна «зрівнялівка»), чи то у сфері споживчій (сумнозвісна «рівність у бідності»), чи то, нарешті, у сфері ідеологічній, де ксенофобія сумлінно плекалася і образом «зовнішнього ворога» (синдром «обложеної фортеці»), і образом ворога «внутрішнього» (тут тобі і «шпигуни», і «шкідники», і «куркулі», і «буржуазні інтелігенти», і «опортуністи-ревізіоністи», і «безродні космополіти», і «псевдовчені» генетики-кібернетики, і, звичайно ж, «буржуазні націоналісти», а згодом, ще й «деструктивні елементи», «так звані демократи», «необандерівці» й «неопетлюрівці» і просто «рухівці» тощо).
Ксенофобія чи, дослівно, «боязнь чужого» є загалом природною, закономірною реакцією живого організму (чи сукупності організмів — у вигляді роду, племені, етносу) на інші «сторонні» об'єкти: по суті, це частковий прояв інстинкту самозбереження, що виявляється як на індивідуальному, так і на загально-етнічному рівні. Як і кожен інстинкт, ксенофобія має двоїстий, амбівалентний характер: з одного боку, вона забезпечує необхідне для подальшого існування людства етнокультурне розмаїття, «конкуренцію цивілізацій»; а з іншого — залишається постійним джерелом міжособових і міжнаціональних конфліктів. Позбутися цього інстинкту (як і будь-якого іншого) ми не можемо (а коли б і могли, то навряд чи зважилися б на такий потенційно катастрофічний для людства експеримент). І все ж ми можемо (й мусимо) певним чином опановувати цей підсвідомий інстинкт, контролювати його своєю свідомістю, а для цього передусім слід називати речі своїми іменами, дешифровувати — цілком у фрейдистському дусі — свою власну підсвідомість.
Для цього нам не потрібен психоаналітик, досить лише сказати собі: один із монстрів, що криється у моїй підсвідомості,— це ксенофобія; цей монстр не шкідливий і навіть корисний, поки він захищає мою суверенність, мою ідентичність і неповторність, самобутність і суверенність мого етносу. Але він шкідливий і небезпечний, коли починає це робити коштом інших людей чи етносів; ксенофобія може бути захисним інстинктом, але в жодному разі не повинна бути інстинктом агресивним.
Уся справа, отже, полягає у способі ідеологічної легалізації ксенофобії: чи спрямовуватиметься її сліпа енергія на експансію і руйнування, пошук зовнішніх і внутрішніх «ворогів», а чи використовуватиметься у цілях конструктивних — на захист і утвердження свого етносу як етносу демократичного, цивілізованого, економічно розвиненого й культурно самобутнього. Амбівалентний, двоїстий характер ксенофобії проявляється відповідно й у двоїстому характері націоналізму. Лєнін, заграючи з національними рухами, протиставляв «націоналізм поневоленої нації» і «націоналізм нації поневолюючої»; як певна ідеальна схема ця антиномія досить слушна: патріотизм і шовінізм є фактично крайніми проявами одного й того ж ксенофобського інстинкту — цивілізованого й ушляхетненого в одному випадку і варваризованого й опадлюченого в іншому.
Маючи спільне, ксенофобське, коріння, шовінізм і патріотизм можуть, таким чином, не лише протистояти один одному, а й утворювати химерні гібридні суміші (як, скажімо, у деяких висловлюваннях покійних Д. Лихачова чи А. Солженіцина): і, звичайно, ж, у кожному національно-визвольному русі, тобто у «націоналізмі поневоленої нації» завжди можна знайти зародок майбутнього шовінізму й націоналістичної нетерпимості, а в «націоналізмі нації поневолюючої» завжди є елементи, на основі яких можна-таки здійснити «конверсію» шовінізму у цілком благовидний і ліберальний патріотизм.
Нейтралізація згаданих зародків, як і успішна «конверсія» шовінізму великодержавного, можливі лише на шляху побудови суспільства демократичного, правового, зорієнтованого передусім на людину, її політичну, ідеологічну, економічну суверенність. Успішно протистояти агресивній ксенофобії й націоналістичній автаркії може, з одного боку, усвідомлення індивідом своєї власної самобутності, своєї особистої суверенності у правовому й економічно вільному суспільстві, а з іншого боку — усвідомлення глобальної єдності з усім людством, тобто колективізм вищого порядку, що теж виробляє в людині своєрідний інтелектуальний імунітет щодо ксенофобських інстинктів і вибудовуваного на їх основі націоналістичного, релігійного, «класового» чи будь-якого іншого тоталітаризму.
Зрозуміло, що плекання такої свідомості є справою не одного року чи десятиліття; залежить воно, зрештою, не лише від освіти та виховання, а й від багатьох суспільних чинників, що у кінцевому підсумку можна означити розвиненістю громадянського суспільства у тій або тій країні. І хоч яким складним видається перехід до ліберальної демократії від переповненого всілякими «фобіями» тоталітаризму, альтернативи цьому шляху немає. Або з уламків колишнього СССР врешті постануть цивілізовані суспільства, які здатні самі себе налаштовувати й регулювати, і яким у принципі не страшні ніякі вихлюпи підсвідомих інстинктів, оскільки колективна свідомість такого суспільства значно могутніша, або народи цих країн і надалі житимуть у суспільствах, які самі себе знищують, і які принципово нездатні протидіяти жодним фобіям, оскільки саме на фобіях (на «священній класовій» тощо ненависті) були в свій час побудовані, і саме на фобіях (ідеологічних, політичних, релігійних тощо) існують донині.
У цьому контексті, тобто в контексті тоталітарного і за самою суттю своєю глибоко ксенофобського СССР, антисемітизм, тобто євреєфобія, безумовно, може розглядатись в одному ряду з українофобією, молдавофобією, прибалтофобією, татарофобією тощо. (Хоча, звісно, тут є і свої нюанси, про які — далі).
Ненависть і нетерпимість, як уже говорилось, іманентні тоталітаризмові; в той же час навіть тоталітарне суспільство не може існувати на ненависті всіх до всіх: підсвідома ксенофобія у такому суспільстві не нейтралізується — як у суспільстві ліберально-демократичному, а — певним чином каналізується, тобто спрямовується у єдине для всіх русло, зливається у єдиний заряд ненависті «наших» щодо «чужих». При цьому встановлюється ще й своєрідна градація «наших»: найбільш «нашим» в СССР було проголошено міфологізований «пролетаріат» і його так званий «авангард» — партійну номенклатуру; до «наших» причислялося також «колгоспне» (а не будь-яке інше) селянство і «трудова» (а не яка-небудь інша) інтелігенція. Відповідно до «чужих» зараховувалась «буржуазія» (аж до дрібних ремісників і крамарів включно), «гнила» (тобто незалежно мисляча) інтелігенція і «куркульство» (тобто кожен, хто мав зайву корову, коня, або й кілька фруктових дерев у саду).