Якби ми мислили раціонально, нам би довелося змиритися з тою очевидною річчю, що доля наша абсолютно невідома, що будь-яке припущення довільне і цілковито позбавлене реальної основи. Але коли на карту поставлена власна доля, люди мислять раціонально дуже рідко; у будь-якому випадку вони вибирають між крайнощами — залежно від вдачі, одні з нас відразу ж дійшли до переконання, що все втрачено, що тут неможливо жити і що кінець їхній безсумнівний і близький; інші ж воліють дотримуватися думки, що хоч яке важке життя нас чекає, спасіння все ж можливе і воно не за горами, і якщо нам стане віри й сили, ми ще побачимо свої домівки і своїх близьких. Межа між цими двома категоріями, песимістами та оптимістами, була, зрештою, не дуже чітка — не тому, що багато хто байдужий до всього, а радше тому, що забувши про логічність та послідовність, більшість коливається між цими двома крайніми позиціями залежно від того, з ким вони в цю мить розмовляють.
І ось я на дні. Дуже легко можна миттю стерти і минуле, і майбутнє, якщо потреба припирає. Через п’ятнадцять днів після прибуття я вже відчуваю звичний для цих місць хронічний голод, голод, невідомий вільним людям, який спричиняє нічні страхіття і таїться у всіх членах наших тіл; я вже вмію берегтися від крадіжок, ба більше — знайшовши десь ложку, шматок мотузки, ґудзик, якими я можу заволодіти, не ризикуючи бути покараним, я кладу їх до кишені і вважаю за повним правом своїми. На верхній частині стопи в мене вже утворились затерплі виразки, які ніколи не загояться. Штовхаю вагони, копаю лопатою, мокну під дощем[10], тремчу від вітру; саме моє тіло вже не моє; у мене роздутий живіт і вихуділі кінцівки, обличчя вранці набрякле, а ввечері — запале; у декого з нас жовта шкіра, в інших — сіра: коли ми не бачимось три-чотири дні, потім ледве впізнаємо один одного.
Ми, італійці, вирішили зустрічатися щонеділі ввечері в кутку табору; але відразу ж облишили, бо занадто сумно було, перераховуючи присутніх, виявляти, що нас щоразу стає менше, що ми стаємо дедалі потворнішими і жалюгіднішими. До того ж надто важко було ступити тих кілька кроків; зрештою, зустрічаючись, ми бралися згадувати і думати, а тут краще цього не робити.
Ініціація
Після кількох перших днів, коли мене за невідомими примхами переводили з блоку до блоку і з команди до команди, пізно ввечері мене призначили до блоку номер 30 і вказали нари, на яких вже спить Дієна. Дієна прокидається — хоч він виснажений, але посувається і приймає мене привітно.
Спати мені не хочеться, точніше сонливість моя ховається за станом напруження і тривоги, від якого я ще не зумів звільнитися, тому я знай балакаю і балакаю.
Мені так багато треба спитати. Я голодний, коли завтра роздаватимуть баланду, як мені їсти її без ложки? звідки взяти ложку? куди мене пошлють на роботу? Дієна знає про це, звісно, не більше за мене, і відповідає мені іншими запитаннями.
Але згори, знизу, зблизька і здалека, зі всіх закутків вже темного бараку сонні і сердиті голоси гукають:
— Ruhe, Ruhe!
Я розумію, що мені наказують бути тихо, але слово це нове для мене, і я не знаю його значення та наслідків, тому неспокій мій зростає. Змішання мов є фундаментальним складником тутешнього способу життя; навколо панує безперервне вавилонське стовпотворіння, коли всі вигукують накази і погрози мовами, яких інші раніше не чули, і горе тому, хто не зрозуміє їх на льоту. Тут ніхто не має часу, ніхто не має терплячості, ніхто тебе не слухає; ми, новоприбулі, інстинктивно забиваємось в кутки, притиснувшись до стін, мов вівці, щоб відчувати свої плечі фізично захищеними.
Тому я перестаю питати і невдовзі зіслизаю в гіркий і напружений сон. Але це не відпочинок — я почуваюся в небезпеці, у пастці, у кожну мить готовий зіщулитись у захисній судомі. Я бачу сон, в якому мені здається, ніби я сплю на вулиці, на мості, впоперек дверей, крізь які заходить і виходить багато людей. І ось настає момент підйому — ой як швидко. Цілий барак двигтить аж до основ, спалахує світло, усі навколо мене раптом заметушились у шаленій діяльності: струшують ковдри, здіймаючи хмари смердючої пилюки, з гарячковим поспіхом одягаються, вибігають напіводягнені надвір, на морозне повітря, поспішають до нужників та вмивальні; багато хто по-тваринячому мочиться на бігу, щоб заощадити час, бо через п’ять хвилин починають роздавати хліб, pane-Brot-Broit-chleb-pain-lechem-kenyér — той заповітний сірий брусок, який здається гігантським в руці твого сусіда, і таким маленьким, аж плач, у власній руці. До цієї щоденної галюцинації врешті-решт звикаєш; але попервах вона така нестерпна, що багато хто з нас, після довгих суперечок з приводу власної очевидної і постійної нефортунності і безсоромного везіння іншого, обмінюється пайками з сусідом, після чого ілюзія ця виникає знову, залишаючи всіх невдоволеними й розчарованими.