Хліб є також єдиною нашою валютою; за тих кілька хвилин, що минають від роздачі хліба до його споживання, у блоці здіймається гармидер — одні щось вимагають, інші сваряться, ще інші намагаються тікати. Це вчорашні кредитори вимагають сплати боргу у ті короткі моменти, коли боржник ще платоспроможний. Після цього настає відносний спокій, багато хто користується цим, щоб знову піти в нужник і скурити півсигарети, або ж прямує до вмивальні, щоб вмитися по-справжньому.
Умивальня — приміщення мало привабливе. Вона погано освітлена, там гуляють протяги, цегляна підлога вкрита шаром рідкої грязюки; вода не питна, має огидний запах і часто її взагалі нема багато годин. Стіни прикрашені чудернацькими повчальними розписами: на них зображений, приміром, слухняний гефтлінг, голий до пояса, який ретельно намилює собі рожевуватий голений череп, і неслухняний гефтлінг, з явно семітським носом та позеленілим лицем, який, закутавшись у сильно засмальцьований одяг, з шапкою на голові, обережно встромляє палець у воду умивальника. Під першим написано: «So bist du rein» (так охайним вийдеш), а під другим: «So gehst du ein» (так кінець тобі прийде); а ще нижче, каліченою французькою, зате готичними літерами: «La propreté, c’est la santé» [11].
На протилежній стіні примостилася велетенська біло-червоно-чорна воша з написом: «Eine Laus, dein Tod» (воша — твоя смерть), і натхненний двовірш:
Nach dem Abort, vor dem Essen
Hände waschen, nicht vergessen [12].
Багато тижнів я вважав ці заклики до гігієни виключно проявами тевтонської дотепності, у стилі того діалогу про протикиловий бандаж, який відбувся після нашого прибуття у концтабір. Але потім я зрозумів, що їхні незнані автори, може, й несвідомо, висловили деякі важливі істини. Щоденне миття в брудній воді запльованого умивальника практично нічого не дає тут для чистоти та здоров’я; але воно дуже важливе як прояв ще збереженої життєвої снаги і необхідне як засіб для морального виживання.
Мушу зізнатися: вже після одного-єдиного тижня ув’язнення у мене зник інстинкт охайності. Я знехотя тиняюсь по умивальні, а от Штайнлауф, мій майже п’ятдесятилітній приятель, роздягнувшись до пояса, щосили, хоч і майже без результату, бо не має мила, тре собі шию і плечі. Штайнлауф бачить мене, вітається і суворо питає навпростець, чому я не миюся. Навіщо мені митись? хіба я почуватимусь краще, ніж тепер? більше комусь сподобаюсь? проживу на один день, на одну годину довше? Навпаки, проживу менше, бо миття — це робота, витрата сил і тепла. Хіба Штайнлауф не знає, що після півгодини розвантажування мішків з вугіллям будь-яка різниця між ним і мною зникне? Що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вмивання у нашому становищі — безглуздя, а навіть легковажність, механічна звичка, чи ще гірше — тужне повторення мертвого ритуалу. Усі ми помремо, ось-ось помремо; якщо між підйомом і роботою у мене є десять хвилин, я хочу використати їх для іншого — закриюся у собі, щоб підбити підсумки, або ж подивлюсь на небо і подумаю, що, можливо, я бачу його востаннє; або ж скористаюся з них, щоб трохи просто пожити, дозволити собі розкіш якоїсь миті безділля.
Але Штайнлауф незгоден зі мною. Він уже вмився і тепер витирається полотняною курткою, яку до того тримав згорнутою між коліньми і яку потім одягне на себе, а тим часом, не зупиняючись, читає мені справжнісіньку лекцію.
Мені вже забулися — і мене це болить — його прямі і ясні слова, слова колишнього сержанта австро-угорської армії Штайнлауфа, залізний хрест у війні 1914–1918 років. Мене це болить, бо його просту бесіду доброго вояка, висловлену трохи невпевненою італійською, мені доведеться виразити своєю мовою людини недовірливої. Але сенс їх був такий, і його я не забув ні тоді, ні пізніше: якраз тому, що концтабір — це велетенська машина, яка має перетворити нас на тварин, тваринами нам ставати не можна; у цьому місці теж можна вижити, і тому треба хотіти вижити, щоб розповісти, щоб донести свідчення; а щоб вижити, важливо намагатися врятувати бодай кістяк, бодай каркас, бодай форму цивілізованості. Ми — раби, позбавлені будь-яких прав, беззахисні перед будь-якою сваволею, приречені на майже певну смерть, але у нас ще залишилась одна здатність, і її ми мусимо захищати що стане сили, бо вона у нас остання: здатність не давати своєї згоди. Тому ми повинні вмиватися брудною водою без мила і витиратися курткою. Повинні чистити взуття, але не тому, що так велять правила, а щоб зберегти гідність і пристойність. Ми мусимо ходити прямо, не човгати дерев’яними підошвами, але не тому, щоб віддати належне прусській дисципліні, а щоб залишитися живими, щоб не починати вмирати.