Тих, хто подає надії на одужання, у Ка-Бе лікують; тих, чий стан погіршується, з Ка-Бе посилають у газові камери.
Усе це пояснюється тим, що ми, на наше щастя, належимо до категорії «економічно корисних євреїв».
Раніше в Ка-Бе я ніколи не був, навіть в амбулаторії, усе тут для мене нове.
Амбулаторій є дві, медична та хірургічна. Перед дверима у темряві під вітром стоять дві довгі вервечки тіней. Комусь потрібна тільки перев’язка чи пігулка, інші потребують огляду, у декого на обличчі — смерть. Ті, що стоять першими в цих двох рядах, уже роззулися і готові ввійти; інші, у міру того, як наближається їхня черга, мудрують, як би, стоячи серед натовпу, розв’язати те, що в них править за шнурівки, або ж розкрутити залізні дроти, якими у них скріплені колодки, і розмотати, не подерши, дорогоцінні онучі на ногах; не занадто швидко, щоб не стояти марно босоніж у болоті, і не занадто пізно, щоб не пропустити своєї черги: бо входити в Ка-Бе взутим категорично заборонено. Про те, щоб заборони цієї дотримувались, дбає в’язень-француз, здоровило, який сидить в будці між дверима до амбулаторій. Він один з небагатьох французьких працівників у концтаборі; і не думайте, що проводити дні серед заболочених і подертих черевиків не є суттєвим привілеєм. Досить згадати, скільки людей приходять в Ка-Бе в черевиках і виходять з нього, більше їх не потребуючи…
Коли підходить моя черга, мені чудесним чином вдається зняти черевики й онучі, не загубивши ні одних, ні других, не давши собі вкрасти казанок і рукавиці, не втративши рівноваги, хоч мені довелося весь час стискати в руці шапку, яка в жодному разі не повинна бути на голові, коли заходиш у барак.
Залишаю черевики на зберігання і беру талон, після чого босий, тримаючи в руках весь свій убогий скарб, який ніде не можу залишити, шкутильгаю всередину і стаю в ще одну чергу, щоб зайти в кімнату для медогляду.
У цій черзі всі поступово роздягаються — коли підходиш до дверей, треба бути вже голим, бо санітар тут же всовує під пахву термометр; якщо хтось ще вдягнений, його черга пропадає, і він знов іде в її кінець. Температуру міряють усім, навіть якщо у когось короста або зубний біль.
Таким чином є певність, що той, хто не є серйозно хворим, не захоче через просту примху відбувати такий складний ритуал.
Нарешті підходить моя черга: мене приводять до лікаря, санітар виймає у мене термометр і оголошує: «Nummer 174517, kein Fieber» [16]. Мені не потрібен ретельний огляд, мене відразу визнають Arztvormelder, я не знаю, що це значить, а тут не місце щось питати. Мене виштовхують, я забираю черевики і вертаюся в барак.
Хаїм вітає мене: у мене хороша рана, не здається небезпечною і гарантує мені непоганий період відпочинку. Ніч я проведу в бараці з іншими, але завтра вранці на роботу не піду, а маю постати перед лікарями на остаточний медогляд — саме це й означає Arztvormelder. Хаїм знається на цих речах, на його думку, завтра мене, мабуть, покладуть в Ка-Бе. Хаїм — мій товариш по нарах, і я йому сліпо довіряю. Він — побожний польський єврей, знавець Закону. Він приблизно мого віку, за фахом — годинникар, а тут, у Буні, працює механіком точних приладів, тому він належить до тих небагатьох, хто зберіг гідність і впевненість у собі, бо виконує фах, на який вчився.
Так усе й було. Після підйому і роздачі хліба мене викликали надвір разом з іншими трьома з мого бараку. Нас завели в один кут аппельпляцу, де стояла довга черга всіх нинішніх Arztvormelder; підійшов якийсь тип і забрав у мене казанок, ложку, шапку і рукавиці. Решта засміялася — хіба я не знав, що треба було сховати їх або комусь довірити, а найкраще продати, бо в Ка-Бе їх мати не можна? Тоді вони дивляться на мій номер і хитають головами: від людини з таким великим номером, можна сподіватися будь-якої дурниці.
Тоді нас порахували, веліли роздягтися надворі у холоді, забрали нам черевики, знову порахували, поголили нам лице, голову і все волосся на тілі, ще раз порахували, потім завели в душ; відтак прийшов якийсь есесівець, подивився на нас без жодної цікавості, зупинився перед якимось чоловіком з великою водянкою яєчка і звелів відвести його вбік. Тоді нас порахували ще раз, ще раз повели в душ, хоча ми були ще мокрі після першого душу, а дехто з нас тремтів від лихоманки.
Тепер ми готові до остаточного медогляду. За вікном видно біле небо, а іноді й сонце; у цій країні на нього можна дивитися, не мружачись, крізь хмари, мов крізь димчасте скло. Судячи з його положення, мабуть, уже минула чотирнадцята: баланди вже нам не дістанеться, ми вже десять годин на ногах, з них шість — голяка.