— Ні, — каже він просто, — я кримінальник.
Ми розпитуємо його, іноді він сміється, на одні запитання відповідає, на інші ні, добре видно, що деяких тем він уникає. Про жінок він не говорить — каже, що з ними все гаразд, що невдовзі ми їх побачимо, але не каже, як і де. Натомість розповідає нам про інше, всілякі дивні і неймовірні речі — може, він теж насміхається над нами. Може, він божевільний — в таборах божеволіють. Каже, що тут щонеділі відбуваються концерти і футбольні матчі. Каже, що той, хто добре боксує, може стати кухарем. Каже, що ті, що добре працюють, дістають преміальні талони, на які можна купити тютюн і мило. Каже, що вода справді не питна і що натомість щодня роздають сурогат кави, але загалом ніхто його не п’є, бо сама баланда достатньо водяниста, щоб втамувати спрагу. Ми просимо його дістати нам щось пити, та він каже, що не можна, що він прийшов відвідати нас тайкома, всупереч забороні есесівців, бо ми ще не дезінфіковані, і він мусить негайно йти; він прийшов, тому що симпатизує італійцям і тому що, мовляв, «має трохи серця». Ми питаємо його, чи в концтаборі є ще інші італійці, а він відповідає, що трохи є, небагато, він не знає скільки, і відразу ж міняє тему розмови. Тим часом ударив дзвін, і він одразу втік, залишивши нас у здивуванні та збентеженні. Декого це збадьорило, але не мене, я далі вважаю, що цей дантист, цей незрозумілий тип теж хотів розважитись нашим коштом, і не хочу вірити жодному слову з того, що він сказав.
Після дзвону ми почули, як темний концтабір прокидається.
Раптом з душів потекла дуже гаряча вода, п’ять хвилин блаженства; але тут вриваються четверо (мабуть, ті самі цирульники) і криками та стусанами виганяють нас, мокрих і розпарених, у суміжну кімнату, де панує крижаний холод; тут інші з криками жбурляють нам якесь дрантя і втискають в руки пару грубих черевиків з дерев’яною підошвою, ми ще не встигли нічого зрозуміти — і ось ми вже надворі, на крижаному синюватому досвітньому снігу, голі й босі, стискаємо в руках своє манаття, і мусимо бігти до іншого бараку, десь за сто метрів. Тут нам дозволяють одягтися.
Коли ми вже одяглися, кожен замикається у собі, і ми не насмілюємось підвести очі один на одного. Тут нема дзеркала, щоб подивитися на себе, але наш вигляд тут, перед нами, віддзеркалений у сотні синюшних облич, у сотні жалюгідних і брудних опудал. Ось ми й перетворились на тих привидів, яких бачили вчора ввечері.
Тоді ми вперше збагнули, що у нашій мові бракує слів, щоб висловити цю зневагу, це руйнування людини. В одну мить майже пророче осяяння відкриває нам наше становище — ми досягли дна. Нижче опуститись неможливо: жалюгіднішого людського стану не буває, його навіть уявити собі неможливо. У нас нема більше нічого свого: у нас забрали одяг, взуття і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. Нам заберуть навіть ім’я — а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти у собі силу це зробити, зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись.
Ми знаємо, що у цьому нас навряд чи зрозуміють, і це добре. Але хай кожен поміркує, яка цінність, яке значення криється у найменших наших щоденних звичках, у сотні наших речей, що їх має навіть найубогіший жебрак: у носовику, у давньому листі, у світлині дорогої нам людини. Речі ці є частиною нас, немов члени нашого тіла; навіть уявити собі не можна, щоб ми у нашому світі їх втратили, адже відразу знайдуться інші речі, які замінять колишні, інші предмети, що належать нам, бо охороняють і будять наші спогади.
Тож уявіть собі тепер людину, у якої забирають не тільки коханих людей, але й домівку, звички, одяг — усе, буквально все те, чим вона володіє: буде то порожня людина, зведена лише до страждань та потреб, людина, яка забула про гідність і розсуд, бо той, хто втратив усе, дуже легко втрачає себе самого; тоді вона стане такою, що можна буде з легким серцем вирішувати про її життя і смерть, знехтувавши будь-яким почуттям людської спорідненості, у найкращому разі на основі чисто утилітарних міркувань. Тоді зрозумілим стане подвійне значення терміна «табір знищення» і буде зрозуміло, що саме ми хочемо виразити фразою «опинитись на дні».
Häftling[4]. Я дізнався, що я — гефтлінг. Моє ім’я — 174517; нас охрестили, і ми до скону носитимемо тавро на лівій руці.
Операція була злегка болісною і надзвичайно швидкою: усіх нас вишикували, і один за одним, за абетковим порядком наших імен, ми пройшли перед вправним службовцем, озброєним чимось на кшталт шила з дуже коротким вістрям.