Учні та вчителі сприйняли її з прихильністю, яка набагато перевищила сподівання мої та мого видавця. Сотні школярів зі всіх регіонів Італії запрошували мене прокоментувати книжку письмово, а за змоги й особисто; я задовольняв усі ці прохання, наскільки мені дозволяла зайнятість, і навіть до двох своїх професій я б охоче додав третю — професію презентування та коментування мене самого, чи радше того вже далекого мене, який побував в Аушвіці і розповів про це. Під час цих численних зустрічей з моїми читачами-школярами мені доводилося відповідати на багато запитань — наївних і поінформованих, зворушених і провокаційних, поверхових і глибоких. Я швидко зрозумів, що деякі з цих запитань весь час повторюються, їх ставлять завжди; значить, їх породжує мотивована і обдумана цікавість, яку так чи інакше не задовольнили відповіді, що їх давав текст книжки. На ці запитання я й вирішив відповісти тут.
1. У вашій книжці немає ненависті до німців, нема образи, ані прагнення помсти. Ви їм пробачили?
За своєю вдачею я не схильний до ненависті. Я вважаю її тваринним, грубим почуттям і волію натомість, щоб мої вчинки і думки за змоги керувалися розумом; тому я ніколи не плекав у собі ненависті як примітивного прагнення реваншу, бажання завдати страждань моєму справжньому чи гаданому ворогові, бажання особистої помсти. Треба ще додати, що у моєму розумінні ненависть — це особисте почуття, звернене проти певної особи, певного імені, певного обличчя; тодішні наші переслідувачі не мали ні облич, ні імен, і це видно зі сторінок моєї книжки — вони були далекі, невидимі, недоступні. Нацистський устрій був настільки обережний, що зводив до мінімуму прямі контакти між рабами і господарями. Ви, мабуть, звернули увагу, що в цій книжці описано одну-єдину зустріч автораголовного героя з есесівцем (с. 206), і невипадково вона сталася тільки в останні дні, коли концтабір був уже зруйнований, коли система розвалилася.
Зрештою, у місяці, коли писалася ця книжка, тобто в 1946 році, нацизм та фашизм справді здавались безликими — вони немов повернулись у небуття, зникли, мов потворний сон, слушно і заслужено, як зникають привиди, коли заспіває півень. Хіба міг я плекати образу, хотіти помсти супроти зграї привидів?
Минуло не так багато років, коли Європа та Італія помітили, що була то наївна ілюзія: фашизм далеко не помер, він тільки сховався, прикрився; він поміняв шкіру, щоб з’явитися потім в іншому вигляді, трохи менш впізнаваному, трохи більш респектабельному, краще пристосованому до нового світу, який тільки-но зазнав катастрофи Другої світової війни, спровокованої тим самим фашизмом. Мушу зізнатися, що супроти деяких знайомих облич, деяких давніх обманів, деяких постатей, які намагаються надати собі солідності, супроти поблажливості та терпимості до деяких речей я справді відчуваю спокусу ненависті, а навіть певного насильства; але я не фашист, я вірю в розум і дискусію як найвищі інструменти поступу, тому над ненавистю надаю перевагу справедливості. Якраз з цієї причини, пишучи цю книжку, я навмисне вибрав спокійний і тверезий спосіб вираження, характерний для свідка, не вдаючись до тону, типового для скарг жертви чи гніву месника; я вважав, що слово моє буде тим більше корисним і вартим довіри, чим об’єктивнішим воно здаватиметься і чим менш пристрасно прозвучить; тільки в цей спосіб свідок може виконати своє завдання на суді, яке полягає у тому, щоб приготувати ґрунт для судді. А суддями є ви.
Я б не хотів, однак, щоб це моє утримання від прямої оцінки плутали з нерозбірливим прощенням. Я не простив нікому з провинних, не збираюся прощати тепер і в майбутньому, якщо вони не покажуть (вчинками, а не на словах, і не занадто пізно), що вони усвідомили провини та помилки нашого і чужоземного фашизму, якщо вони не вирішать засудити їх і викоренити з власної свідомості та зі свідомості інших. Якщо вони це зроблять, то звісно, хоч я не християнин, я готовий дотриматися єврейського і християнського припису прощати свого ворога — але тільки того ворога, який виправився і перестав бути ворогом.
2. Чи німці про це знали? А союзники знали? Хіба це можливо, щоб у серці Європи здійснювався геноцид, знищення мільйонів людських життів, а ніхто про це нічого не знав?
Світ, в якому живемо нині ми, західні люди, має численні і дуже серйозні дефекти та небезпеки, але порівняно з учорашнім світом, світ цей має ту велетенську перевагу, що всі можуть відразу все дізнатися про все. Інформація нині є «четвертою владою», журналісти і коментатори принаймні теоретично мають всюди вільний доступ, ніхто не може їх зупинити, вигнати ані примусити мовчати. Тепер все легко: якщо хочеш, можеш слухати радіо своєї чи будь-якої іншої країни; можеш піти в кіоск і вибрати будь-яку газету, яку хочеш — італійську будь-якого спрямування, американську чи радянську, і при цьому матимеш цілий спектр до вибору; можеш купувати будь-які книжки, які хочеш, не ризикуючи бути звинуваченим в «антиіталійській діяльності» чи накликати на себе обшук в домі, здійснений політичною поліцією. Звісно, уникнути всіх обмежень та обумовленостей нелегко, але принаймні можна вибрати собі обумовленість за своїм бажанням.