Що знали німці про концентраційні табори? Крім самого їхнього існування, майже нічого, і навіть нині вони знають про це небагато. Нема сумніву, що метод засекречення подробиць терористичного режиму, який спричиняв невизначений, а тому набагато сильніший страх, виявився ефективним. Як я вже говорив деінде, навіть багато функціонерів гестапо не знали, що діялося в концтаборах, куди вони відправляли своїх в’язнів; більшість самих в’язнів мали дуже слабке уявлення про те, як функціонував їхній табір і які методи в ньому застосовувалися. Звідки міг знати про це німецький народ? Той, хто туди потрапляв, опинявся перед незмірним, цілковито новим для нього світом — і це найкраще показує силу та ефективність секретності.
Проте… проте не було жодного німця, який би не знав про існування таборів або вважав їх будинками відпочинку. Мало хто з німців не мав у таборі якогось родича чи знайомого, або принаймні не знав, що того чи того туди відправили. Усі німці були свідками багатогранного варварства антисемітизму; чимало з них бачили — байдуже, з цікавістю, з відразою, а може, зі зловтіхою — як горять синагоги або як принижують євреїв та єврейок, примушуючи їх стояти навколішках у вуличному болоті. Немало німців дещо дізнавалися з іноземних радіопередач, а багато хто вступав у контакт з в’язнями, які працювали поза концтаборами. Багатьом німцям трапилося побачити жалюгідні юрби ув’язнених на вулицях або на вокзалах; в одному з обіжників, датованому 9 листопада 1941 року і адресованому шефом поліції та служби безпеки всім (…) відділкам поліції та начальникам концтаборів, читаємо: «Зокрема було відзначено, що під час піших переміщень, приміром, з вокзалу до табору, досить значна кількість в’язнів падає на вулиці мертвими або зомлілими від виснаження… неможливо запобігти тому, щоб про подібні речі дізналося населення». Жоден німець не міг не знати, що в’язниці переповнені і що в цілій країні постійно відбуваються страти; тисячі суддів та поліційних службовців, адвокатів, священиків та соціальних працівників загалом знали, що становище дуже серйозне. Багато підприємців, які мали стосунки з есесівцями із таборів, куди вони здійснювали постачання, промисловців, які подавали в адміністративно-економічні служби СС заявки на потребу в робітниках-рабах, та службовців бюро працевлаштування знали про те, що багато великих фірм використовують рабську працю. Немало було робітників, які працювали поблизу концтаборів або навіть безпосередньо в них. Численні університетські професори працювали у заснованих Гіммлером центрах медичних досліджень, а багато лікарів з державних та приватних установ співпрацювали з професійними вбивцями. Значне число військовослужбовців військової авіації було переведене у підпорядкування СС, і вони теж, мабуть, були в курсі того, що діялося. Немало було й старших армійських офіцерів, які знали про масові вбивства російських військовополонених у концтаборах, як і немало було солдатів та службовців військової поліції, які мали б точно знати, які страхітливі жахіття кояться у таборах, у ґетто, у містах та селах окупованих на Сході територій. Чи хоча б одне з цих тверджень неправдиве?
На мою думку, жодне з цих тверджень не є неправдивим, але для повноти картини до них треба додати ще одне: попри низку можливостей здобути інформацію, більшість німців нічого не знали, тому що не хотіли знати, а навіть тому що хотіли не знати. Звісно, це правда, що державний тероризм — напрочуд сильна зброя, якій дуже важко опиратися; але правдою є і те, що німецький народ у своїй цілості опиратися навіть не пробував. У гітлерівській Німеччині був поширений особливий етикет: той, хто знав, той мовчав, хто не знав, той не питав, а тому, хто питав, не відповідали. Таким способом пересічний німецький громадянин здобував і захищав своє незнання, яке здавалося йому достатнім виправданням його підтримки нацизму — затуливши собі рот, очі і вуха, він створював собі ілюзію, що не знає про те, що діється перед його дверми, а отже, не є співучасником.
Дізнаватися і розповідати іншим було способом (по суті, не таким вже й небезпечним) дистанціюватися від нацизму; гадаю, що німецький народ у своїй цілості до цього способу не вдавався, і якраз в цьому я вбачаю його глибоку провину.
3. Чи було таке, щоб в’язні тікали з концтаборів? Яка причина того, що не було масових повстань?
Ці питання належать до тих, які ставлять мені найчастіше, а отже, мабуть, вони зумовлені якоюсь особливо важливою цікавістю або потребою. Я тлумачу це оптимістично: нинішня молодь відчуває свободу як благо, від якого в жодному разі не можна відмовлятися, а тому для них ідея ув’язнення безпосередньо пов’язана з ідеєю втечі або повстання. Зрештою, у військових статутах багатьох країн справді вказано, що військовополонений зобов’язаний намагатися звільнитися будь-яким способом, щоб знову зайняти своє місце в бойових лавах, а згідно з Гаазькою конвенцією, спроба втечі не повинна каратися. Поняття втечі як морального обов’язку неодноразово повторюється в романтичній літературі (пам’ятаєте графа Монте-Крісто?), у популярній літературі та в кінематографі, де неслушно (а може навіть і слушно) ув’язнений герой завжди намагається втекти, навіть за дуже неправдоподібних обставин, і його спроба завжди увінчується успіхом.