Натомість велике сум’яття охопило мене, коли я потрапив у табір у Біркенау, якого я ніколи не бачив, коли був в’язнем. Тут не змінилося нічого: тоді там було болото і тепер там болото або ж задушлива літня пилюка; бараки (ті, які не згоріли, коли тут проходив фронт) залишилися такими, як були, — низькими, брудними, спорудженими з нерівних дощок, з земляною підлогою; там нема нар, а лиш голі дошки аж до стелі. Тут нічого не прикрашали. Зі мною була моя знайома Джуліана Тедескі, яка була ув’язнена в Біркенау. Вона показала мені дошки 1,80 на 2 метри — на кожній з них спало до дев’яти жінок. Вона також звернула мою увагу на те, що з віконця видно руїни крематорію; у ті часи було помітно полум’я на верхівці комина. Вона спитала тоді старожилок: «Що це за вогонь?», і їй відповіли: «Це ми там горимо».
Супроти сумних спогадів, які навіюють ці місця, кожен з нас, тих, хто вижив, поводиться по-іншому, але можна виділити дві типові категорії. До першої категорії належать ті, хто відмовляється сюди приїздити або взагалі говорити на цю тему; ті, що хотіли б забути, але не можуть, і їх мучать страхіття; і ті, хто, натомість, все забув, стер з пам’яті і розпочав життя з нуля. Я помітив, що загалом все це люди, які опинилися в концтаборі «через нещасливу випадковість», тобто не маючи певних політичних поглядів; для них страждання ці були травматичним досвідом, позбавленим для них значення, який нічому їх не навчив, як нещасний випадок або хвороба — спогад про нього є для них чимось стороннім, болісним чужорідним тілом, яке вторглося в їхнє життя, і вони намагалися (або досі намагаються) позбутися його. Натомість друга категорія складається з колишніх «політичних» в’язнів і взагалі людей з певним політичним світоглядом, з релігійними поглядами або ж обдарованих великою моральною свідомістю. Для таких людей пам’ять є обов’язком; вони не хочуть забувати, а насамперед не хочуть, щоб про це забув світ, бо вони зрозуміли, що досвід їхній не був позбавлений сенсу, що концтабори не були якоюсь випадковістю, якимось непередбаченим явищем в Історії.
Нацистські концтабори були вершиною, вінцем фашизму в Європі, його найпотворнішим проявом; але фашизм існував ще до Гітлера та Муссоліні, і він вижив, у явних чи прихованих формах, після поразки у Другій світовій війні. Повсюди у світі, де починають заперечувати фундаментальні права Людини та рівність між людьми, відбувається скочування до системи концтаборів, а це шлях, на якому важко зупинитися. Я знаю багатьох колишніх в’язнів, котрі добре зрозуміли, яку страшну науку містить їхній досвід, і котрі щороку приїздять у «свій» табір, привозячи зі собою на прощу молодь; я й сам охоче робив би це, якби мені дозволяв час і якби я не знав, що досягну тієї ж мети, пишучи книжки і коментуючи їх перед молоддю.
5. Чому Ви говорите тільки про німецькі концтабори, а не також про табори російські?
Як я вже писав, відповідаючи на перше запитання, я волію виконувати роль свідка, а не судді — я хочу свідчити про те, чого я зазнав і що бачив сам. Мої книжки не є книжками з історії; пишучи їх, я суворо обмежувався до опису подій, які я досвідчив особисто, виключивши те, про що я дізнався пізніше з книжок або газет. Ви, можливо, помітили, приміром, що я не наводив цифр знищених в Аушвіці, ані не описував детально газових камер та крематоріїв — я не знав всього цього, коли був у таборі, а дізнався про це вже пізніше, коли про них дізнався цілий світ.
З цієї самої причини я загалом не говорю про російські табори; на моє щастя, я там не був і міг би хіба що повторити те, що читав, — тобто те, що знають всі ті, хто цікавився цією темою. Проте, ясна річ, це не значить, що я хочу чи можу уникнути обов’язку, який має кожна людина, скласти собі судження і сформулювати думку. Поруч з очевидною подібністю, між радянськими та нацистськими концтаборами, на мою думку, можна спостерегти і суттєві відмінності.
Головна відмінність полягає в їх призначенні. Німецькі концтабори становлять унікальне явище в історії людства, хай яка вона кривава: до давньої мети усунути або залякати своїх політичних супротивників було додано цілком сучасну, нелюдську мету — стерти з лиця землі цілі народи і культури. Починаючи приблизно з 1941 року, вони стали гігантськими машинами смерті; газові камери і крематорії були спеціально спроектовані для знищення людських життів і тіл у мільйонних масштабах; страхітлива першість належить Аушвіцу, де в серпні 1944 року за один день загинуло 24 тис. людей. Радянські табори не були і не є, звичайно, місцями, де приємно перебувати, але навіть у найтемніші роки сталінізму смерть в’язнів не була прямою метою; вона траплялася дуже часто і до неї ставилися з брутальною байдужістю, але, по суті, вона не була запланованою; одно слово, вона була побічним наслідком голоду, холоду, інфекцій, виснаження. До цього похмурого порівняння двох моделей пекла слід ще додати, що в німецькі концтабори загалом потрапляли, щоб звідти вже не вийти; не був передбачений жоден термін, крім смерті. Натомість в радянських таборах завжди був якийсь термін; у часи Сталіна «винних» іноді зі страхітливою легкістю засуджували на дуже довге покарання (навіть на п’ятнадцять-двадцять років), проте хоч якась невелика надія на звільнення все ж була.