З цієї фундаментальної відмінності випливають інші. Стосунки між охоронцями і в’язнями в Радянському Союзі не такі нелюдські: усі належать до того самого народу, говорять тією ж мовою, там нема «надлюдей» і «недолюдей», як за нацизму. Хворих лікують, хоч, може, й погано; коли робота занадто важка, можна протестувати, індивідуально або колективно; тілесне покарання буває рідко і не є надто жорстоким; можна отримувати з дому листи і продуктові передачі; одне слово, людська особистість не заперечується і не втрачається повністю. Натомість в німецьких таборах, принаймні стосовно євреїв та циган, майже всі були приречені на смерть; не зупинялися навіть перед дітьми, сотні тисяч яких були вбиті в газових камерах, що становить унікальне явище серед всіх звірств в історії людства. Як наслідок, рівень смертності при обох системах дуже відрізнявся. У Радянському Союзі, схоже, у найважчі часи смертність коливалася навколо 30 відсотків усіх ув’язнених, і це, звісно, неприпустимо висока цифра; але в німецьких концтаборах смертність становила 90–98 відсотків.
Вельми небезпечним видається мені недавнє радянське нововведення, коли деяких інтелектуалів-дисидентів нашвидкуруч оголошують божевільними, замикають у психіатричних закладах і піддають «лікуванню», яке не тільки спричиняє жорстокі страждання, але й порушує і послаблює розумові функції. Це показує, що інакодумства там бояться; за нього більше не карають, а намагаються знищити його медикаментами (або страхом перед медикаментами). Можливо, метод цей не дуже поширений (схоже, що таких політичних пацієнтів у 1975 році було не більше сотні), але він огидний, бо передбачає підле використання науки і непрощенну продажність лікарів, які по-рабськи погоджуються виконувати волю влади. Він виразно свідчить про крайню зневагу до демократичної дискусії та громадянських прав.
Що стосується власне кількісного аспекту, залишається зауважити, що в Радянському Союзі явище концтаборів, схоже, поступово занепадає. У 1950 році політичних в’язнів були мільйони; згідно з даними «Міжнародної амністії» (неполітична організація, яка ставить собі за мету допомагати всім політичним в’язням у всіх країнах незалежно від їхніх поглядів), нині (1976 р.) їх близько десяти тисяч.
На завершення слід сказати, що радянські концтабори у всякому разі залишаються прикрим проявом беззаконня та негуманності. Вони не мають нічого спільного з соціалізмом — навпаки, паскудною плямою виділяються на тлі радянського соціалізму; їх варто вважати радше варварською спадщиною царського самодержавства, від якого радянська влада не змогла або не захотіла звільнитися. Тому, хто читає «Записки з мертвого дому», написані Достоєвським у 1862 році, неважко впізнати ті самі тюремні звичаї, що їх описав Солженіцин через сто років. Але уявити собі соціалізм без концтаборів можливо, а навіть легко — це було здійснено у багатьох місцях світу. Натомість нацизму без концтаборів уявити собі неможливо.
6. З ким із персонажів «Чи це людина» Ви бачилися після визволення?
Більшість персонажів, які з’являються на цих сторінках, на жаль, слід вважати загиблими ще у дні існування табору або ж під час тієї жахливої евакуації, про яку йдеться на сторінці 202; інші ж померли пізніше від хвороб, якими заразилися в таборі, а слідів ще інших мені не вдалося знайти. Кілька осіб вижило, і я зміг зберегти або відновити контакт з ними.
Вижив і добре мається Жан, Піколо з «Пісні Улісса»; його родину знищили, але після повернення він одружився і тепер має двох дітей; він живе дуже спокійним життям аптекаря в одному з містечок у французькій провінції. Іноді ми зустрічаємося в Італії, куди він приїздить відпочивати; іншими разами я їжджу до нього в гості. Як не дивно, він багато що забув з того року, який він провів у Моновіці; у нього переважають страшні спогади про евакуацію, під час якої у нього на очах померли від виснаження всі його друзі (і серед них Альберто).