Схоже, це справжня ініціація — тільки «показавши номер», можна отримати хліб і баланду.
Знадобилось чимало днів і немало ляпасів та стусанів, поки ми навчилися відразу показувати свій номер, щоб не затримувати щоденних операцій з роздачі харчів; знадобилися тижні й місяці, поки ми вивчили його звучання німецькою мовою. І ще довго, коли звичка мого життя на волі спонукає мене подивитися годину на наручному годиннику, переді мною, мов насмішка, постає моє нове ім’я — номер, прошитий синюватими знаками під шкірою.
Лиш набагато пізніше дехто з нас поступово розібрався трохи в тій похмурій науці номерів Аушвіца, яка відобразила етапи знищення єврейства Європи. Старожилам концтабору номер говорить усе: коли в’язень прибув у табір, з яким ешелоном, а отже, яка його національність. Усі з пошаною ставитимуться до номерів від 30 тис. до 80000: їх всього лиш кілька сотень і вони належать тим небагатьом, хто вижив після ліквідації польських ґетто. Варто добре стерегтися, коли вступаєш в торговельні відносини з такими номерами, як 116 тис. або 117 тис. — їх залишилось десь з сорок, але це греки з Солуня, і треба не дати себе ошукати. Що стосується великих номерів, то в них вчувається щось кумедне, як у словах «першокурсник» чи «новобранець» у звичайному житті; типовим великим номером є пузатий тип, лагідний і дурний, якому можна сказати, що в лазареті роздають шкіряне взуття для людей з чутливими стопами, і переконати його побігти туди, довіривши тобі «на збереження» свою миску баланди; йому можна продати ложку за три пайки хліба; його можна послати до найлютішого капо із запитанням (як це сталося зі мною!), чи це правда, що він керує Kartoffelschälkommando, тобто Командою Чищення Картоплі, і чи не можна туди записатися.
З іншого боку, цілий процес нашого включення у цей новий для нас порядок проходить в гротескному і саркастичному ключі. Після закінчення операції татуювання нас замкнули в порожньому бараці. Нари застелені, але нам суворо заборонили торкатися їх і сідати на них; тож ми півдня снуємо без мети по цьому доступному нам обмеженому просторі, все ще страждаючи після подорожі від жорстокої спраги. Відтак двері відчинилися і ввійшов якийсь хлопець у смугастій робі, невисокий, худий, білявий, досить інтелігентний на вигляд. Він розмовляє французькою, і чимало з нас напосідають на нього, закидаючи всіма тими запитаннями, які ми досі марно ставили один одному.
Але говорить він неохоче — тут всі говорять неохоче. Ми тут новаки, у нас нема нічого і ми нічого не знаємо — навіщо марнувати на нас час? Він нерадо пояснює нам, що всі інші на роботі і повернуться ввечері. Його вранці виписали з лазарету, і нині він звільнений від роботи. Я спитав його (з наївністю, яка вже за кілька днів здалася мені просто неймовірною), чи нам віддадуть принаймні зубні щітки; він не засміявся, але з намальованою на обличчі глибокою погордою кинув мені:
— Vous n’étes pas à la maison.[5]
І приспів цей ми чуємо від усіх: ви не в себе вдома, це не санаторій, звідси вийти можна хіба що через Комин (що б це означало? ми зрозуміємо це пізніше).
І справді: страждаючи від спраги, я нагледів за вікном, у досяжності руки, гарну бурульку. Я відчинив вікно, відірвав бурульку, але відразу ж підскочив якийсь високий і огрядний тип, що крутився надворі, і грубо вирвав мені її з рук. «Warum?» — «Чому?» — спитав я його своєю убогою німецькою. — «Hier ist kein Warum» (тут нема ніяких чому), — відповів він мені, брутально заштовхнувши мене назад всередину.
Пояснення огидне, але просте: у цьому місці заборонено все — не через якісь незбагненні причини, а тому що для цього концтабір і був створений. Якщо ми хочемо тут вижити, мусимо відразу добре зрозуміти:
«…Затям: Лиця Святого тут не видко, не Серкьо це, й купатись тут непросто!» [6]
Минає година за годиною, і цей перший довжелезний день у передпеклі добігає кінця. Коли заходить сонце у коловороті зловісних, криваво-червоних хмар, нас нарешті виводять з бараку. Чи дадуть нам попити? Ні, нас знову шикують і ведуть на просторий майдан, що займає центральну частину табору, де розташовують у ретельному порядку. Відтак нічого не стається ще годину: схоже, тут на щось чекають.
Біля воріт табору заграв духовий оркестр — він грає добре відому сентиментальну пісеньку «Розамунда», і це здається нам таким дивним, що ми перезираємось зі смішком; у нас визріває якась тінь полегшення — можливо, усі ці церемонії є не чим іншим, як колосальною буфонадою на тевтонський смак. Але скінчивши «Розамунду», оркестр далі грає інші марші, один за другим, і ось з’являються гурти наших товаришів, які вертаються з роботи. Вони крокують колонами по п’ятеро — крокують дивним кроком, неприродним, жорстким, мов нерухливі ляльки з самих кісток, але ретельно дотримуються ритму оркестру.