— Та про Кола… про кого ж іще.
Альбер Перрішон похитав головою.
— Може, ми так і не дізнаємося, чи справді він зробив те, в чому ми його підозрюємо. Принаймні, — я вже казав про це, — його зникнення ставить перед організацією невідкладні завдання, і вирішити їх треба якнайшвидше…
— Скажи, він знав твоє справжнє прізвище і страхувальне бюро?
— Я ж уже казав тобі, що крім Клода, тебе і Тен… — бачиш, я вже хотів сказати «Тентен» замість Шарло — окрім вас трьох ніхто з організації не знає старого викладача Перрішона. І це на краще, бо звільняє мене від потреби влізати в нову шкаралупу і змінювати місцеперебування.
Альбер Перрішон посміхнувся й глянув на Андре Ведріна. Та за мить він знову серйозно говорив далі:
— Ми досить обережні, Ламбертене. Зараз протягом кількох днів ти мусиш простежити за всіма зв'язками Кола. Цього вимагає обережність. Одночасно ти підбереш іншого зв’язкового. Доручаю тобі це. Підеш до нього зараз же. Він поновить зв'язки Кола — скажімо, за тиждень, — якщо нічого не трапиться за цей час. Згода?
Андре Ведрін погодився. Альбер Перрішон підвівся і видобув з солідного портфеля папку.
— Ось адреси, про які піде мова.
Це була папка для угод і страхових полісів.
— Ти їх закарбуєш у серці й мозку. Це неважко. їх усього три.
Він витяг три поліси з п’ятнадцяти, що лежали в папці для справ.
— Ага, і по-друге — пароль, тому що вони тебе не знають. Пароль такий: «Пі Р-2». Це ти скажеш сам. Тобі мусять відповісти: «крем свіжий». Будь обережний, перш ніж зайти до них, ретельно перевір, чи все спокійно. Якщо ж ти все-таки потрапиш у пастку, — можливо Кола заговорив під тортурами, — то виплутайся за всяку ціну… і тікай.
Альбер Перрішон промовив це зовсім спокійно, І зараз же суворо додав:
— У мене нема іншого виходу, Ламбертене. Я не маю нікого під рукою, а йдеться про безпеку сорока чоловік.
Андре Ведрін розумів це.
Троє зв’язкових, а, крім того, Кола мав іще три інших зв'язки. А в кінці ланцюга — дев’ять спеціальних груп, три десятки озброєних людей. Надійні, випробувані бійці.
Ну, йди, Ламбертене, і повертайся ввечері, о пів на восьму до «Золотого Фазана».
— Салют, Альбер!
— Мато!
— Що?
— Не Альбер, а Мато.
— Ах ти ж… Правильно, дідько б його взяв!
— Вислухай мене добре, Ламбертене… Твердо запам’ятай: мене звуть Мато і тільки так. Ти розумієш, що я хочу сказати? Для всіх наших справ я — Мато, а ти — П’єр Ламбертен. Зрозумів? Адже звикнути так легко. Доказ: мені треба було десять хвилин на… Шарло.
Андре Ведрін зник.
«Я впевнений, що сам він весь час каже Тентен… Тентен, а не Шарло; до останнього часу він тільки так його й називав. Чортяка, цей Альбер. О, перепрошую, — Мато».
— Як, ти ще тут?.. Прощавай, моя кохана Венера!.. Я простягаю тобі руку, чуєш? Я весь до твоїх послуг.
Жюль Грак чи Кай Гракх, як називали його друзі, обняв Марі-Те за талію і поцілував у чоло. Дзвінкий поцілунок примусив обернутися студентів і студенток, що жваво розмовляли у вестибюлі університету, тупаючи ногами від холоду.
Марі-Те звільнилася з надто палких і тривалих обіймів і вигукнула з удаваною образою:
— Мені не потрібні твої послуги, любий Кай, особливо такі.
Жюль Грак смиренно зітхнув:
— Шкода. Я ж від щирого серця.
— Охоче вірю.
У Жюля Грака, міцного двадцятирічного хлопця з товстими губами, біляве волосся кумедно куйовдилось, а голубі очі були на диво бистрі. Він не вражав красою, зате коли посміхався, обличчя його ставало напрочуд симпатичним. Посмішка незвичайна, щира й тепла, наче літній полудень. Вона промовляла про м’якосердість і благородство, хоч він часто поводився умисне розв’язно.
— То ти підеш, чи лишаєшся тут? — запитав він Марі-Те.
— Йду.
— Я теж; бачиш, як добре! Чи можу я, моя люба, піти разом з вами?
— А що каже твоє серце?
— Дякую, тисячу разів дякую тобі. Тепер я житиму спогадами про цю мить. Боже мій, вона сказала «так»! Вона погодилась…
Він молитовно склав руки і побожно звів очі вгору.
Марі-Те схопила його за руку і повела до дверей.
— Ходи-но швидше, дурню!
Вони вийшли з університету. Годинник вибив пів на десяту. Пухнастий сніг, що повільно падав з важких хмар, які пливли над дахами будинків, приглушував дзвін.
— Що ти робитимеш зараз, люба? Думаєш про той підручник? — запитав Жюль Грак.
— Ні, не про це. Думала про зустріч із «старим».
— Он воно як!
— Так… хотіла знати його думку про мою писанину.