— Про твою писанину? Ти хіба пишеш?
— Дрібничка. Книжечку з історії Оверня. Я її майже закінчила.
— Здорово! Що ж він тобі сказав?
— А це тебе справді цікавить?
— Ну звичайно, люба.
— Він уважно читав її протягом сорока п'яти хвилин і…
— І?
— …і сказав таке: залишає бажати кращого композиція, багато зайвого. Але в цілому події висвітлено і оцінено правильно.
— Поздоровляю! Почути таке від «старого», знаєш…
— Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор.
Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі:
— Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими.
— Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки?
— Він зараз у мене.
— Я б хотів почитати.
— Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним.
— Я покладу його в голови, моє серце.
Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки.
Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець.
— Привіт, молодята!
— Привіт, Даннері.
Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них.
Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає.
— Аякже, все це не що інше як наслідки війни.
Ошелешений рудий витріщився на нього.
— Що? Яка війна?
Жюль Грак цього тільки й чекав.
— Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів.
Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала.
— Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак.
Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті.
— Нікчемний паразит, гидо…
— Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже.
— Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами!
— Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети.
— Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак.
— А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку.
Жюль Грак гірко розсміявся.
— Просто чудово! Тільки ти забуваєш про одну річ. Якщо вже всі, чи майже всі французи живуть з чорного ринку, то є такі, що йдуть на це, аби не пухнути з голоду, і такі, що збагачуються на цьому.
— Ти гадаєш, що «Морков'яне Волосся» збагачується?
— Я певен. Він не аферист, він просто гангстер. Заробляє і витрачає грошики на що заманеться. Бачила ж сама, як він вирядився. Дерев'яні підошви не для нього. Шкіряні черевички, панове! А його одежинка? Це тобі не ряднина, повір мені. І взагалі, він, вибачай, — покидьок. Ні, ти не захищай таких мерзотників, як він!
— Таких менше, любий Кай.
Жюль Грак обережно поклав руку їй на плече.
«Що за дівчина, боже ти мій! Наївна, чиста і водночас така рішуча і принадна».
Він відчув під рукою вогке хутро її шубки, потім несміливо торкнувся волосся і шиї. Як це невимовно хороше!
— Кай?
— Кгм… що?
— Руку!
Він з жалем скорився.
Думка ця осяйнула його одразу. А чому б і ні? Звичайно, вона погодиться. Навіть коли і відмовиться, то все одно мовчатиме.
— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі виконати якесь доручення для руху Опору, Марі-Те?