Вона глянула на нього і не відповіла. Що це він, серйозно чи глузує? Ніколи не знаєш його настрою.
Вони підійшли до майдану Деліль. Трамвай прогуркотів повз них і обляпав розталим снігом. З-під дуги бризнули іскри, промайнуло обличчя водія, що протирав запотіле скло.
Жюль Грак відчув вагання Марі-Те.
— Я кажу цілком серйозно, моя люба. У мене теж є доручення в організації. Тобі потрібні докази? Гаразд! Що ти подумала про газету, яку знайшла у себе в кишені, в роздягальні?
— «Овернський патріот»?
— Так.
— Отже, це ти…
— Від тебе нічого не можна приховати. Так, це був я.
— Значить, ти в організації руху Опору?
— Весь, з усіма тельбухами. Я відповідаю за редагування, тираж і розповсюдження газети, за всі пропагандистські матеріали.
Вона все ще вагалася. Жюль почав нервувати.
— О боже! Навіщо я тобі сказав це?
— Так, звичайно, але…
— Але… що «але»? Ніяких «але». Я учасник Опору і пропоную тобі вступити до нашої організації. Ти можеш погодитись чи відмовитись.
Несподівано для себе вони помітили, що спинилися просто перед будинком вішійської міліції. З-під арки під'їзду з рожевого і чорного граніту, припорошеного снігом, на них дивився вартовий в плащі і з автоматом через плече. Жюль Грак потяг Марі-Те на протилежний бік вулиці, обережно минаючи брудні калюжі.
Лише опинившись на площі, вони перевели подих.
— То як? — запитав Жюль Грак.
— Я згодна вам допомагати.
— Я був певний в цьому. Однак ти мусиш знати, що справа ця ризикована, в разі чого — арешт, тортури і смерть.
— Знаю.
— А як твій старий?
— Я завжди роблю так, як мені подобається.
— Ти розповіси йому?
— Ні!
На мить він заплющив очі.
— Чи все ти зважила?
— Зважила!
— Чудово!
— Батько мій читає їхню газетку «Майбутнє» і любить Вагнера. Він «лояльний громадянин». А нам це на руку, правда ж?
— Безперечно.
— Стривай! Він не колабораціоніст, йому можна довіряти.
— Добре. Скажу, чого я чекаю від тебе. Вже сьогодні. Ти маєш вільну годину після полудня?
— Але ж я…
Він посміхнувся. Він знав, що вона хотіла сказати, і випередив її з лагідною іронією.
— Ні, Марі-Те, як кажуть, ти ще не виголосила присяги перед ареопагом старійшин. Наказувати я не можу, але гадаю, що на честь твого хрещення ти погодишся виконати прохання. Адже ти член руху Опору.
І додав серйозно:
— Запам'ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно.
— Я розумію.
— Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку.
— Є.
— Люди надійні?
— Це у мене вдома.
— У тебе? А твій батько?
— В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок.
— А як квартал і сусідні вулиці?
— Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери.
— Це далеко від сарая?
— Кількасот метрів.
— Розкішно! На машинці ти вмієш клацати?
— Трохи.
— А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось?
— Ні, але я навчуся.
— Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько?
— Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама.
— А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п'ятою і восьмою годинами?
— Зможу. Якого характеру матеріал?
— Прокламація.
— І скільки ж їх треба за цей час зробити?
— Чотири чи п'ять тисяч. Розкладеш їх потім в пачки по п'ятсот. Віднесеш потім одному продавцеві, адресу я тобі скажу. Він тебе знатиме як… А й справді, яке підпільне ім’я ти візьмеш собі?
— Це обов'язково?
— Так.
— І що ж, у тебе теж є таке прізвисько?
— Звичайно! Для переважної більшості людей, з якими я працюю, я Клод. Анонімність — наш захист. Чим менше людей знає наші справжні імена, тим краще. Звичайно, цей захист, як і кожен захист, має свої вади. Всі, кого я особисто завербував до організації, знають, хто я такий. Але їх набагато менше, ніж тих, хто знає мене лише в обличчя і на прізвисько.