Коли він клав трубку, в двері постукали.
— Зайдіть!
Він підвівся, підійшов до вікна і, відхиливши штору, глянув на сад у зимовому вбранні, на квітники, запорошені снігом.
«Лютий! Мій улюблений зимовий місяць. Справжній зимовий місяць. Суворий і надійний. Цього року трохи м'який, але вночі він себе ще покаже!»
— Я вас викликав, Вернере, щоб…
Він замовк на мить, шукаючи потрібні слова і збираючись з думками:
— …Лейтенант-штабіст Крюбер щойно вбитий терористом біля комендатури. Генерал Кессель…
Він знову замовк, змахнув з рукава кволу муху і обернувся до свого підлеглого, що, виструнчившись, застиг біля дверей.
— Треба скликати всіх наших людей і підняти по тривозі їхню міліцію. Я хочу, щоб максимум за чверть години всі вулиці, які ведуть до Кур Саблон і сама Кур Саблон були оточені, і, як кажуть оті французи, прочесані гребінцем. Я хочу, щоб усіх перехожих обшукали й перевірили їхні документи, а всі будинки перетрусили від підвалів до горищ… Ага! І, по-друге, щоб затримали всіх іноземців у місті, навіть коли у них з документами все гаразд.
Ганс фон Шульц говорив повільно, чітко й солідно. Він наказував. Він любив наказувати. Вернер знав це, він уже два роки був його секретарем і завжди запобігав перед ним. Ганс фон Шульц простягнув руку, взяв з мармурового підвіконня над радіатором нагай з бичачих жил і пояснив:
— Я їду до комендатури. З собою візьму Кальтцейса. Ідіть! За хвилину я вас наздожену.
Коли Вернер уже причиняв за собою двері, Ганс фон Шульц різко оперіщив нагаєм стіл. Шкіряний бювар сухо затріщав під ударом. Вернер здригнувся, зіщулився і полохливо застиг, тримаючись за ручку дверей і не насмілюючись обернутися.
— Я хочу знайти злочинця, Вернере!
Це вже був не наказ, у цих словах звучала погроза.
Вернер зник. Ганс фон Шульц зняв пластинку з «Валькіріями», закрив патефон і налив другу склянку коньяку. «Цей Вернер — підлий боягуз, він боїться терористів, боїться гестапо, боїться мене, боїться власної тіні». Ганс фон Шульц знизав плечима й долив коньяку в склянку. Чимало долив.
Він любив коньяк. Він пив його за всяких обставин, у будь-яку погоду. Завжди на самоті. Слухаючи музику.
І вулична облава почалася. Методично й неухильно. В парку біля комендатури на Кур Саблон утворився справжній тимчасовий концентраційний табір. Затримані, групами по десять-дванадцять чоловік, оточені дарнанівцями[2] і солдатами вермахту, стояли, заклавши руки за голову, не знаючи, за що їх сюди привели. Що з ними буде? Вони гарячково питали себе: чим викликана така велика операція? Безперечно, щось серйозне. Можливо, замах? Звичайна перевірка документів, чи, може, їх затримають як заложників? Час від часу під'їжджала маленька військова машина і зупинялася за гратчастою огорожею парку, неподалік від басейну з застояною, смердючою й зеленкуватою водою. Четверо-п'ятеро французів, переважно чоловіки, ухиляючись від ударів прикладів, вистрибували з машини під люті вигуки оскаженілих німців:
— Schnell! Schnell![3]
Зачувши вигуки дарнанівців і солдатів, всі затримані оберталися і дивилися, як зганяють докупи новоприбулих. Потім грузовик розвертався заднім ходом і зупинявся посеред парку на брудній і затоптаній галявині.
Німкені, що працювали в комендатурі, накинувши пальта на плечі, юрмилися біля вікон, голосно реготали і вигукували щось на адресу тих, хто стояв унизу. Деякі, цинічно посміхаючись, обмінювалися репліками:
— Бачите он того, високого брюнета?.. Ні, того, що прихилився до дерева… Кучерявенького, в кожанці… з зеленою валізкою біля ніг… абсолютно на мій смак. Це мій тип. Що за мужчина!
— Як на мене, то я б узяла рудого, того, що поруч… У нього багатообіцяючий ніс.
— І правда, ніколи такого не бачила.
— Чого? Носа?
— Дурепа! Гей, красунчику, ходи-но сюди!
День згасав; останні промені призахідного сонця золотили дахи будинків; холодно іскрився сніг, що випав напередодні; віти дерев кидали на нього примхливі китайські тіні. Небо, зранку блакитне й прозоре, мінилося, ставало фіалковим. День був чудесний, на диво м'який, не скажеш, що надворі лютий. Справжня весна! В повітрі немовби бриніло передчуття радості тих чарівних днів, що викликають у юнаків нестримне бажання обіймати дівчат, а у дівчат — пускати бісики хлопцям.
— Добридень, пташко!.. — Посмішка… Стрункі ніжки дріботять кудись…