Вернер бачив перед собою спину француза, поцятковану червоними виразками; деякі з них ще кровоточили.
Вони гасили об нього сигарети!
Рішення прийшло відразу. Вернер витяг з кишені свій маленький револьвер калібра 6,35, спустив запобіжник і вистрілив, цілячи в серце.
Франсуа Бурдійя здригнувся, обернувся до Вернера і уважно подивився йому в очі. Погляд його був красномовніший за слова. В очах француза світилася вдячність. Ці очі кричали: «Спасибі тобі! Добий мене…» Вони вимагали останнього милосердного пострілу. Вернер вистрілив знову і поцілив у шию. Третя куля влучила в око…
В кімнаті поволі танула сизувата хмарка диму, пахло порохом і тютюном.
Пополотнівши, Ганс фон Шульц швидкими кроками підійшов до Вернера, схопив його за вилоги куртки і виштовхнув у коридор.
— Я гадаю, Вернере, що після вашого вчинку російський фронт не буде для вас несподіванкою.
— Я втратив розум, пане полковнику, мені здалося, що він знову кинеться на вас…
— Але ж він обернувся до вас після першого пострілу?
— Я просто не тямив, що робив, пане полковнику.
— Там навчитесь стримувати свої почуття, перед більшовиками. Зможете вправлятися у стрільбі скільки заманеться. Якщо тільки…
Ганс фон Шульц, примружившись, глянув йому в очі.
— Якщо тільки це…
Вернер відчув, як дрож проймає його тіло: невже фон Шульц догадався!
— Ідіть геть! Робіть свою справу. Ми поговоримо про все пізніше.
Вернер прийшов у свій закуток, старий будуар, що межував з кімнатою, яка правила за секретаріат фон Шульца; тут зберігалися сотні папок із справами.
Страх, панічний страх раптом щез. Тепер він почував себе зовсім спокійно. Стало навіть якось байдуже. Вернер сів на стілець з обшарпаним плетеним сидінням і вигнутою спинкою, поклав ногу на ногу і замислився.
«Якщо він здогадався, що я вбив француза, щоб звільнити його від мук, то це може кінчитися для мене не російським фронтом, а трибуналом і стінкою».
Він здивувався, помітивши, що не дуже вболіває за свою долю, не шкодує про свій вчинок, зроблений у пориві милосердя.
«Чи був то несвідомий вчинок? Ні, скоріше це результат тривалого розвитку. Дворічного розвитку, який почався з роботи в адміністративному апараті і гестапо. Так, це свідома, цілком свідома дія. Що ж, тим гірше. З фон Шульцем або розплавишся, або ж загартуєшся. Я розплавився. Розплавився? Чи завжди я вірив у Гітлера? Чи завжди схвалював націзм? І так, і ні. Так, звісно! Це було боягузтво…
А вороги? Де вони? Серед французів, що вбивають офіцерів-націстів? Чи серед цих офіцерів? Друзі?.. Бурдійя, що передусім захищав свою країну, чи Крюбер, з тієї зловісної породи капо?
Чи знайду я врешті вихід з цього тупика?»
У нього було таке відчуття, наче хтось інший судить його вчинки і читає думки… «Чи можна все змінити за кілька хвилин? Через того страченого француза… Змінити? Ні, не змінити, а несподівано знайти себе після довгих років хаосу і безпорадності! Так, я знайшов себе. А якщо треба буде виправити помилку? Наважитися зробити перший крок? Все залежатиме від обставин. Так, звичайно, при умові, коли вони будуть сприятливі».
Вернер запалив сигарету. Руки його тремтіли.
«Коли б тільки фон Шульц не здогадався».
О пів на дванадцяту німецький військовий грузовик виїхав з двору гестапо; на ньому лежали загорнуті в старі ковдри два тіла. Колись це були Франсуа Бурдійя і маленька єврейка.
На вулиці Монлозьє машина наздогнала німкеню. Та йшла тротуаром і думала про француза, якого побачила напередодні під час облави у дворі комендатури.
Високий кучерявий брюнет у шкіряній куртці.
Вона зітхнула.
Ганс фон Шульц подзвонив. Коли зайшов Вернер, полковник ще тримав у руці телефонну трубку, втупившись поглядом просто себе. Помітивши Вернера, він схаменувся і поклав трубку:
— Щойно мені подзвонили з французької міліції. Один з її патрулів півгодини тому знайшов у гаражі недобудованого маєтку тіло нашого офіцера, вбитого за кермом машини.
Вернер одразу ж подумав про Франсуа Бурдійя.
Отже, француз був невинуватий? І це нове вбивство свідчить, що він не мав ніякого відношення до минулих подій.
— Коли його вбили, пане полковнику?
— Цієї ночі?
— Цікаво, як?
— Куля в потилицю.
Фон Шульц зацікавлено подивився на свого секретаря.
— Ви хочете сказати…
Він не скінчив фразу. Він зрозумів Вернера.
— А-а, он воно як!.. Ви подумали про француза. Ну, і що з того? Цей замах ще не доводить, що він… що він був непричетний до того, в чому ми його звинувачували.