— Звичайно, мій полковнику, але… Знову куля в потилицю?..
— Нехай так. А вам яке діло до цього?
І чому вас це цікавить?
Вернер нічого не відповів, уважно дивлячись на свої черевики.
— Це вас не торкається, Вернере, ви чуєте? Це вас не торкається! — Ганс фон Шульц майже кричав.
— Особливо зараз…
Шульц помовчав і вже спокійно вів далі:
— …Тут ви зараз нічим не повинні цікавитися, ви мене розумієте?..
І, не чекаючи на відповідь, з притиском додав:
— Я вже вам казав, ми поговоримо про все пізніше, завтра чи післязавтра. Згода, пане Вернер?
— Так, пане полковнику.
— Ну, а зараз у нас інші клопоти. Накажіть приготувати дві машини. Я візьму з собою чотирьох чи п'ятьох інспекторів, цього вистачить. Міліція вже на місці.
Ганс фон Шульц налив у склянку трохи коньяку і вихилив одним духом.
Стоячи посеред кімнати, Вернер нетерпляче чекав, що ж скаже він далі.
Ага, ось воно.
— По-друге, Вернере, протягом дня ви передасте комендантові військової тюрми шістьох утікачів, схоплених патрулями.
Пальці фон Шульца стиснули склянку. Так стисли, що побіліли нігті. «Він зараз роздушить її, — подумав Вернер. — Втеча з гестапо! Це ще невідомо, кого чекає російський фронт, мій полковнику».
Вернер посміхнувся. Фон Шульц це помітив і ущипливо запитав:
— Чи можу я довідатися, чому це у вас, Вернере, такий блаженний вигляд?
— Я подумав, пане полковнику, про тих утікачів. Недалеко вони втекли.
— О, то добре, що ви радієте з цього. А щоб порадувати вас іще більше, додам: їх розстріляють, усіх шістьох. Шість і два — вісім. Вісім з дванадцяти. Більшість, усе-таки, лишилася нашими клієнтами.
Фон Шульц зробив паузу і процідив:
— Можете йти!
Вернер вклонився і вийшов з кімнати; не оглядаючись, причинив за собою двері. Він відчував на своїй спині пронизливий погляд фон Шульца. Відчував майже фізично.
Тепер він шкодував. Він шкодував, що убив Франсуа Бурдійя, що в розмові з фон Шульцем був такий необережний.
«Можливо, я тільки насторожив його своїми запитаннями? Якщо він певен, що я вбив з милосердя… Ні, коли б це було так, він уже наказав би арештувати мене».
Вернер намагався заспокоїти себе. «Так, я б уже був у руках гестапо».
Думка ця примусила його гірко посміхнутися. В руках гестапо! Чудова перспектива! Він знову засміявся. «Всі мусять пройти крізь лапи гестапо, навіть сам співробітник гестапо, Втекти? Так, нічого іншого не лишається! Дременути, і все».
Вернер зайшов до своєї кімнати, зняв трубку, повідомив інспекторів-гестапівців і наказав приготувати машину. «Якось він дивно поглядав на мене. І цей тон. Він підозрює. Треба якнайшвидше зникнути».
Сергій Ворогін прямував довгою вузькою вулицею, затиснутою між двома рядами високих, похмурих і темних будинків. Важкі хмари пливли низько, було так темно, що здавалось, ніби йдеш якимсь тунелем, Все йому ввижалось похмурим, ворожим і безнадійним.
Наче в кошмарі, що часто мучив його, рухався він у світі, пута якого не міг розірвати; в дивному світі, реальному, примарному і недосяжному водночас. Його оточували живі люди, які кудись ішли, поспішали, розмовляли, однак він почував себе серед них невимовно чужим. А для них це життя було звичайне і буденне.
В його уяві події власного життя і того, чужого, переплуталися в хаосі часу; між ним і цими людьми стояла невидима, але непереборна перепона, що заважала їм зустрітися і зрозуміти одне одного.
Чи, може, кинути марні пошуки людини і друга й померти самотнім та знедоленим, як у тому моторошному сні?
Бути таким самотнім серед людей, таким чужим!
Сергій Ворогін дійшов до рогу і звернув ліворуч.
«Якби я знав їхню мову, я міг би вгадати чи знайти друга, і той допоміг би мені. Я зміг би все пояснити і все з'ясувати».
Він засміявся. Перехожий, що обганяв його, товстун з добродушним круглим обличчям, здивовано обернувся, уважно оглянув його і притишив кроки, наче бажаючи порівнятися з ним.
Сергій Ворогін на мить завагався. Кров гарячою хвилею вдарила в скроні.
«Він хоче підійти до мене, він зараз заговорить. А коли це переодягнений поліцай?»
Сергій Ворогін стиснув у кишені ручку «люгера». Він відчув, як врізалися в долоню її рубчасті щічки.
«Що робити?»
Стискаючи зброю, він ішов далі, не уповільнюючи ходи.
Незнайомий зупинився. Сергій Ворогін наближався до нього, — один крок, другий. Їх погляди зустрілися.
«Він зараз заговорить, так і є, він заговорить до мене!»