Незнайомий уже розкрив рота. Сергієві перехопило подих, та він набрав зверхнього вигляду, сердито глянув на товстуна і демонстративно відвернувся.
І водночас усім єством підсвідомо відчув дружні наміри незнайомого, та навіть більше — відчув якийсь дивний потяг до цієї людини. Відчуття це було таке виразне, що, забувши про своє становище, він на мить уже подумав, чи не зав'язати розмову.
Тим часом незнайомий, вражений такою недружелюбністю, застиг край тротуару в кумедній позі, розкривши рота і здивовано дивлячись йому вслід. Добряк тільки й спромігся вигукнути: «Ну й штука!»
Сергій Ворогін перейшов вулицю і наблизився до майдану, навколо якого тулилися одна до одної крамниці. В центрі майдану електричний годинник з трьома циферблатами показував десять на першу. Велика стрілка рухалася короткими стрибками, маленька повзла ледь помітно.
Його охопило почуття жалю і безсилої люті.
«Звідси я не виберусь, здохну, мов сліпе кошеня, в цьому місті, це точно. Під цим мокрим снігом. Від холоду й голоду або збожеволію, або пущу собі кулю в лоб. Ну, чому не скінчити одразу ж? Боже мій, чому?»
Але ж годину тому, прокинувшись у сараї, він тверезо проаналізував своє становище і намітив план майбутніх дій: спробувати налагодити зв'язки з партизанами, вживати зброю лише в разі крайньої потреби. Найближчим часом зробити невеличку розвідувальну прогулянку і роздобути якось їжі.
Все правильно, але як це зробити? Проте іншого виходу немає. Або робити так, або здатися. Або ж застрелитися самому, перед цим поклавши кількох німців.
І він без вагання залишив свій нічний притулок, спокійно вийшов з відлюдної садиби, де стояв сарай, опинився на вулиці і пішов уперед, а потім навмання звернув на сусідню.
Будинки обабіч вулиць — нові, між ними — садки чи невеликі городи. Багато всіляких прибудов і павільйонів. Квартал ще забудовується.
Сергій Ворогін знайшов у кишенях своєї шинелі маленький блокнот в чорному коленкорі і олівець. Щаслива знахідка! Він скористався нею, щоб записати свій маршрут і орієнтири: «Звернути перед невеличким кафе на розі з жовтою і зеленою вивіскою, де вродлива жінка; перейти площу, обсаджену липами; вийти на вулицю, де бруківка».
Тепер він знайшов би шлях назад. В цьому він був певен. Вже якось вибрався б звідси.
Нараз він озирнувся і аж похолов, гостро відчувши небезпечність свого становища й цілковиту самотність. Чи не йде він наосліп, ризикуючи в першу-ліпшу хвилину потрапити в несподівану і хитро замасковану пастку?
Знову його мало не охопив панічний страх.
Біля нього зупинився трамвай. Ось зійшла пара. Хлопець тримає за руку дівчину. Сергій Ворогін подивився їм услід. Дівчина весело сміялася, закидаючи голову.
Йому несподівано закортіло негайно повернутися до своєї схованки і забитися десь у куток. Він повернув назад і незабаром опинився на тому місці, де чверть години тому незнайомий спробував заговорити з ним. Страх перед тим, що він може заблудити, примусив його забути про обережність. Він прискорив ходу. Нічого йому так не хотілося зараз, як досягти того останнього орієнтиру, позначеного у блокноті. Він кинувся бігти. Жінка за скляними дверима крамниці зацікавлено подивилася на нього. Сергій Ворогін помітив це, притишив ходу і пішов далі вже спокійно.
«Якщо я й надалі поводитимуся отак, я загину. Надалі нічого не робити, не обміркувавши як слід. І те, що я вирішу — конче виконувати. Коли я хочу мати шанс на порятунок, треба робити все спокійно і обдумано». Він згадав, що лише кілька годин тому міркував так само, як і зараз; і ця згадка примусила його гірко посміхнутися.
Він вийшов на маленьку темну вуличку і пішов у зворотному напрямі.
«Нічого, перше завдання — знайти шлях «додому», друге — подбати про їжу».
Почуття людської гідності, розуміння свого обов'язку народилося в ньому і потроїло сили.
Врешті він зберіг у собі оте почуття. Безперечно, він постійно не думав про нього, але раптом переконався, що воно існує, існує нестримне бажання жити й боротися, як вищий рефлекс живої людини.
«Ніхто не зможе перешкодити мені зробити те, що я маю зробити. Доволі кошмару, доволі метафізичного самокопирсання, треба обернутися лицем до дійсності».
Сергій Ворогін знайшов таки свій орієнтир — кам'яний місток через маленьку річку, що за кілька сот метрів зникала в тунелі під старовинними будинками.
Він уже хотів повернути назад, щоб вийти на майдан з годинником, коли враз помітив край тротуару перед кафе-рестораном триколісний велосипед з візком, навантажений хлібом.