— Принаймні я сам знаю про один лише замах, і ми до нього абсолютно непричетні.
— Ти точно це знаєш?
— Звичайно.
Вони відступили з дороги, щоб пропустити машину. Хвилину йшли мовчки, а потім Жан Люк пояснив:
— Учора вранці залізничники — наші друзі — знайшли на сортувальній станції під вагоном задушеного німецького офіцера. Вони сховали труп на паровозі, у водяному резервуарі. Цього ранку, о пів на дванадцяту, дарнанівський патруль знайшов на бульварі Шарко, в гаражі незакінченого будинку тіло другого офіцера, вбитого за кермом штабної машини. Куля в потилицю, очевидно вночі. Арештовано п'ятнадцять заложників. Хто і що — нікому в кварталі невідомо.
Він змовк на мить, потім сказав:
— Багато б я дав, щоб зрозуміти всю цю історію. Може, одинак? Чи кілька чоловік, що діють кожен окремо на свій страх і риск?
— А може й нова організація, яка щойно почала діяти.
— Хто його зна. Все це страшенно заплутана справа. Одне слово, якщо довідаєшся про щось цікаве, повідомиш. Ти знаєш, як знайти мене.
— Гаразд, домовились. І ти також.
— Ну, звичайно. Бувай.
Вони розійшлися.
Тентена вдома не було. Андре вирішив почекати його і почав балачку з винарем, що заміняв Тентена, коли той виходив з кав'ярні.
Андре Ведрін доповів про виконане завдання. Однак про Анрієт він промовчав.
— Я маю можливість налагодити зв'язок. Хлопець, що працює у нас з перших днів і досі поширював листівки, погодився виконувати цю роботу.
— Добре. Його конспіративне ім'я?
— Поло.
— Пароль для першої з ним зустрічі?
— Ти запитаєш: «Ви маєте годинника»? Він мусить тобі відповісти: «У мене нема парасолі».
— Де й коли я можу зустрітися з ним?
— У сквері «Нептун», це позаду галереї майдану де Жод. Завтра, о пів на п'яту вечора.
— Домовились. Як я впізнаю його?
— Він палитиме люльку з головою зуава. Взутий у гумові чоботи, в руці книжка.
— Ти передбачив додаткову явку?
— Аякже. Майдан Шампіль, того ж дня о чверть на сьому.
— Гаразд. Новини є?
— Є.
Андре Ведрін розповів про розмову з Жан Люком.
Альбер Перрішон вислухав його мовчки. Коли Андре Ведрін скінчив, він задумливо промовив, скоріше до себе, ніж до співрозмовника:
— Якщо Кола міг убити того офіцера на станції і другого перед комендатурою, то до замаху на бульварі Шарко, я певен, він непричетний. Якщо тільки…
— Якщо тільки?
— Якщо тільки він не сказився остаточно.
— Я не розумію. Що ти маєш на увазі?
— А те, що він міг поставити себе поза законом, так би мовити, стати підпільником серед підпільників, таких, як ми. Тоді його зникнення означало б не арешт, як це ми ранком вважали, а те, що він просто вирішив залишити нас і стати на шлях непродуманих і небезпечних терористичних актів.
Вони дійшли до пам'ятника генералу Дезе в кінці майдану, повернули назад і попрямували до пам'ятника Верцінгеторіксу. Альбер Перрішон ішов легко, заклавши руки за спину. Раптом він підвів голову і запитав Андре Ведріна:
— Про що думаєш, Ламбертене?
— Я вважаю, що це арешт. Цього чолов'ягу я добре знаю. Спокійний, надійний, але…
Він не скінчив фразу.
Кілька ліхтарів під залізними ковпаками цідили скупе світло, і більша частина майдану губилася в темряві. Вікна будинків і вітрини кав'ярень, наглухо завішені маскувальними шторами, теж не пропускали світла. Здавалось, темні будинки дивляться незрячими очима. Зненацька тонкі промені автомобільних фар прорізали темряву на завмерлому майдані, схожому на декорацію з фільму жахів. Два грузовики, пофарбовані в захисний колір, повні німецьких солдатів, проїхали майданом і зупинилися з обох боків будинку міської опери. Попереду і позаду грузовиків їхали мотоциклісти.
Альбер Перрішон обернувся до Андре Ведріна.
— Ця історія мене хвилює, Ламбертене. Хотілося б знати точно, яких заходів треба вжити.
Він мовчки пройшов кілька кроків і потім несподівано перевів розмову на інше.
— Я одержав інструкції.
— Щось цікаве?
— Мабуть, що так.
Альбер Перрішон посміхнувся, бо знав: те, що він зараз скаже, приголомшить Андре Ведріна.
— Ми повинні створити центральний штаб франтірерів і партизанів департаменту, який буде керувати операціями всіх груп, організованих у Ріолі, Тьєрі, Іссуарі, Сент-Елуа-ле-Міні, Альбері, використовуючи всі можливості на місцях, і — чуєш, Ламбертене! — створюватиме загони макі! Загони макі!
— Та не може бути! Оце справді новина!
— Ну що, не чекав такого, га? Я теж був вражений не менш за тебе. І все це, як ти вже здогадався, зводиться до, я цитую: «посилення саботажу на заводах, залізничних вузлах, електростанціях, шосе; систематичного знищення власності зрадників і колабораціоністів, знищення зрадників-поліцаів і дарнанівців, спекулянтів і акул чорного ринку, посилення засобів пропаганди, перш за все збільшення тиражу «Овернського патріота», наскоки на гарнізони і з'єднання».