Повітря незвичайне, повітря бадьорить і спонукає до всепрощення.
У такому настрої Франсуа Бурдійя залишив свій готель; весь день він ходив, відчуваючи якесь дивне тепло і ніжність. Мабуть, прозоре повітря викликало в нього спогади про рідне місто. І справді, можна було подумати, що ти ходиш по березневому Парижу. Тільки тут, у Клермон-Феррані. повітря чисте, без отруйного диму заводів і автомобільного чаду. Дихаєш на повні груди і п'єш це повітря, як вино. Париж… Про нього він мріяв сьогодні весь день, ніби був переконаний, що місто зустріне його сонячними днями. Бути в Парижі! Це не поетична мрія, це конче потрібно, це наказ. Дістатися Парижа і вискочити з оцієї халепи! Його так розхвилювало оте хворобливе бажання, що аж млосно робилося. Колись, б дитинстві, він з таким самим гарячковим нетерпінням щовечора чекав тієї миті, коли всі вкладуться спати і він зможе, нарешті, сховатися з головою під ковдру і втекти від фантастичних примар, що населяли темні закутки його дитячої кімнати.
Коли німці три години тому затримали його на бульварі Лафайєтт, він поставився до цієї пригоди досить безжурно. Пусте! Чого йому боятися? Комівояжер, документи всі справні. Крім того, він не вчинив нічого такого, за що його могли б затримати. Авжеж!.. Тепер він матиме що розповісти своїм друзям. «Уяви, старий, що в Клермон-Феррані мене на другий день схопили під час облави… Так, так, точнісінько, як оце я з вами маю честь балакати…»
Але потім його охопила тривога: надто довге чекання, оцей натовп затриманих, який весь час зростає, нічна темрява… «А що, коли нас розстріляють?» — майнула в нього думка. Хіба в північній зоні окупації не страчували французів у відповідь на ворожі дії проти німецької армії? Він спробував заспокоїти і підбадьорити себе. І справді!.. Так не розстрілюють. Заложників тримають у тюрмі.
«Якщо мене звільнять раніше, то я, може, встигну на поїзд, що йде о 21 годині 20 хвилин. В такому разі я буду в Парижі завтра вранці о пів на сьому». Проте впевненості він не відчував.
Одна по одній німкені з превеликим жалем залишали свої спостережні пункти і з брязкотом зачиняли вікна. В кімнатах комендатури ввімкнули світло, і похмурий фасад будинку на мить засвітився вікнами-світляками, які швидко завісили маскувальними шторами. Це скидалося на сюрреалістичний балет з навмисне уповільненими рухами. На місто лягала ніч. Ставало холодно. Німці включили прожектор, встановлений на машині посеред вулиці, і його сліпучий промінь, наче мітлою, почав змітати докупи групи затриманих.
Франсуа Бурдійя здригнувся, відступив від дерева і нахилився над своєю зеленою валізкою.
— Гей, ти! Ти що робиш?.. Ану заклади руки за голову і не дригайся!
На нього гримнув гарненький дарнанівець з автоматом на грудях. Йому не було й двадцяти років.
— Я хочу взяти кашне. Мені щось зимно.
Франсуа Бурдійя захотілося розім’яти кістки, але дарнанівець штовхнув його дулом автомата. Чорне вічко дивилося просто в плече Бурдійя.
— Але… я просто хочу…
— Заткни пельку! — загорлав другий, з важким поглядом убивці. — Руки! І швидше!
— Ви могли б бути трохи ввічливішим…
— Що? Що таке?.. Месьє (він вимовляв «месьє» трохи гугняво) невдоволений? Може, месьє хоче, щоб я дав йому під зад і навчив, як треба слухатися?
Він цідив слова, скрививши рота. Своїм іронічним, глузливим тоном він намагався показати свою зверхність, свою перевагу, даровану йому владою, часом, становищем в країні. І погрожуючи дати штурхана під зад людині, вдвоє старшій за нього, яка могла б бути його батьком, він був упевнений, що цього вимагав його авторитет. Думка, що йому дали автомат, така безперечна перевага над беззбройною людиною, збуджувала й п'янила його.
Франсуа Бурдійя не сперечався більше. І раптом він відчув страх. Йому здалося, що ніякої безпеки й майбутнього більше не існує. Є лише оцей молодчик, який розігрує перед усіма зловісну комедію, цей молодчик і його автомат. То було право, право сильного: юнак, майже хлопець, і смертельна зброя. І його бажання застосувати її.
— Щось неможливе, господи, — промовив Франсуа Бурдійя, зовсім забувши, що сказав це надто голосно.
Юний дарнанівець почув це. Він підійшов знову до Бурдійя і дав йому ляпаса. Два рази. Навідліг, долонею, щосили. Потім повернувся й пішов.
Франсуа Бурдійя на цей раз мовчки все стерпів. Була вже глуха ніч. Лише рентгенівський промінь прожектора і голубі фари військових машин краяли нічну темряву.
Франсуа Бурдійя, пригнічений таким незвичайним характером подій, не бачив, як німкені з комендатури залишили свої справи і одна з них вказала пальцем на нього своїй товаришці.