— Це ще нічого не значить, — раптом мовив Жежен, ніби продовжуючи щойно почату розмову. — Коли б не отой поганець, було б що врубать і на ранок. Хай йому чорт, тепер так важко все діставати!..
Він скрушно похитав головою, засмучений такою несправедливістю, і зітхнув:
— Що за часи!
Старанно скручуючи цигарку, щоб не впало ані крихти тютюну, Арсен зауважив:
— Та замовкни вже, не дратуй мене своЇм базіканням. Можна подумати, що він голодує. Поглянь на себе, роз'ївся, як той минь! Не знаю, куди ти пхаєш усе це? Жереш, наче три дні землю копав, або щойно вийшов з тюряги.
— Тебе послухати, так і справді повіриш, ніби я п'ю і їм мов той слон. А насправді — так, вряди-годи, як є настрій і є що.
— А ти не виняток. Більшість франскайців — ненажери.
— Так я й знав, ти ще скажи про кризу патріотизму.
Арсен втупив у Жежена важкий погляд. Цього разу в його очах жеврів злий вогник. Він лише коротко кинув:
— Заткни пельку!
Жежен похнюпився. Він скрутив і собі цигарку, і вони припалили від свічки. Курили мовчки. Як усі істоти, що не мають інших турбот, як тільки про їжу й сон, вони могли годинами отак сидіти нерухомо, не кажучи ні слова. Активність вони виявляли лише тоді, коли сильний голод спонукав їх якось добувати хліб насущний.
Несподівано Арсен заговорив.
— Я гадаю, отой тип просто втік. Він працював тормозним кондуктором, або на паровозі. Не знаю чому, але здається мені, що на паровозі. І одягнений він як залізничник. Мабуть, віз фриців і щось там накоїв. А взагалі, він міг би нам усе розказати, і ми б йому допомогли. Ну, сховали б куди-небудь, чи що.
Він казав це більше для себе, аніж для Жежена. Почекавши трохи, Арсен додав:
— Кепські його діла, що й казати. Інакше б він не пішов на таке. А, матері твоїй біс!
Жежен, не дуже розуміючи свого товариша, здивовано поглядав на нього.
Дарма, що Арсен, його компаньйон і друг, був таким же бродягою, як і він, все ж інколи Жежен не розумів його. Це гнітило Жежена, і він відчував до товариша повагу і боявся його.
Він сплюнув на землю і підвівся.
— Мабуть, час уже й хропака дати.
Арсен подивився на нього, все ще заглиблений в свої думки, потім підвівся й собі.
— Правильно, Жежене, треба економити свічку.
Він сунув руку в скуйовджене волосся, почухав голову і додав:
— Я приберу тут, що лишилось, а ти поклади на землю дошки.
Він говорив неуважливо, думаючи про щось своє.
Жежен заходився лаштувати постіль.
— Там іще мусить лишитися трохи випивки, Арсене, в отій пузатій. Нічого, вранці щось змикитуємо,
Сергій Ворогін швидко притулився до стіни будинку. Здаля долинули чіткі, важкі кроки. Патруль! За десять метрів од себе він помітив вузький прохід між двома будинками, прослизнув туди і завмер з «люгером» у руці. Тепер він ясно чув брязкіт зброї. Патруль пройшов за кілька метрів од нього, і тупіт солдатських чобіт виповнив сплячу вулицю. Сергій заздро подивився на автомат унтер-офіцера, командира патруля, і на магазини-ріжки, пристебнуті до пояса. «Шмайсер М. П. 38». Вперше він познайомився з цією трофейною зброєю під час місцевого наступу на Кавказі. Не дуже надійна і точна машинка, але за таких обставин він би залюбки взяв її.
Патруль пройшов.
Сергій довго вичікував, перш ніж вийти на вулицю. Ще пару сот метрів — і він побачить свій старий притулок.
Вже тоді, біля критого ринку, він легко знайшов останній орієнтир і тепер, пригадавши ранкові кошмарні блукання, посміхнувся: шлях до сараю здався йому дитячою забавкою.
Знову втома налягла йому на плечі, гнула до землі. Він почував себе вкрай погано, а тепер, коли він уже майже досяг мети, сили, здавалось, і зовсім залишали його. Він аж хитався. Котрий це день минув?
«Цікаво, скільки кілометрів зробив я сьогодні? Десять? Двадцять? А як було страшно сидіти отам на лаві, у підвалі. Я правильно вирішив тоді, що не слід чекати, склавши руки. Правда, не дуже всидиш в отакий лютий мороз».
Нарешті він добрів до свого притулку і побачив, що на дверях сараю висить замок.
В середу вранці і протягом дня
Андре Ведрін ворухнув правицею і відчув долонею щось тепле. Спина Анрієт. Рука посунулася далі і ніжно лягла на пружне стегно.
Анрієт зітхнула уві сні, повернулась на бік і, не прокидаючись, притулилася гарячим тілом до Андре Ведріна.
Бліде, непевне світло просочувалося крізь дерев'яні віконниці, і ранковий вуличний шум поступово почав виповнювати кімнату.