Андре Ведрін поглянув на свій ручний годинник. «Ого, сім! Час уже й вставати», подумав він. Але ж так приємно було лежати під товстими й теплими ковдрами поряд з цим трепетним тілом. Він добре розумів, що такі хвилини життя дарує рідко, і тому не мав аніякого бажання поспішати.
Андре натягнув ковдри аж до підборіддя і поринув у солодке напівзабуття. Він любив поніжитися вранці. Можна було на якийсь час забути самого себе, відігнати тривожні думки про сувору дійсність, що чатувала на нього, і по-справжньому оцінити приємне самопочуття, яке може дати нормальній, здоровій і більш-менш цивілізованій людині комфортабельне ліжко.
Раптом тужливе виття порушило його спокій. Андре Ведрін сів у ліжку. В кімнаті було холодно, і по тілу побігли мурашки. Він енергійно розтер плечі і груди.
— Що за чортовиння! Тривога. Та ще й уранці. Ніколи такого не бувало.
Від пронизливого виття сирени, здавалось, тремтіли стіни кімнати. Все місто перетворилось на якийсь велетенський зойк. Андре Ведрін стрибнув на паркет, що зарипів під його кроками, швидко натягнув штани, сорочку, взув черевики і кілька разів пройшовся по кімнаті, кидаючи на ліжко заздрісні погляди.
Анрієт поволі розплющила заспані очі. Хвилину вона байдуже дивилася перед собою, потім помітила Андре Ведріна.
— Що там таке? — сонно пробелькотіла вона.
— Тривога.
— Яка тривога?
Андре Ведрін підвищив голос.
— Звичайна тривога! Хіба ти не чуєш сирени?
Анрієт, прокинувшись остаточно, солодко позіхнула і щільніше загорнулася в ковдри.
— Котра зараз година?
— Чверть на восьму.
— О! То ти вже одягся?
— А ти не бачиш?
Він нахилився над ліжком, і Анрієт обняла його за шию. Андре припав до її вуст. Тепло її рук викликало у нього бажання знову вкластися в ліжко. Він з ніжністю подумав, як було б добре зустрічати разом такі ранки після війни, збиратися на роботу, знаючи, що вдома на тебе чекатиме дружина. І мимохідь поцілувати одного чи двох малюків.
— Добре спала, люба?
Вона з посмішкою поглянула на нього.
— Добре. А ти?
— І я теж.
Сирени замовкли. Андре Ведрін і Анрієт з задоволенням вслухалися в тишу.
На сходах знялася метушня. Мешканці будинку в паніці тупотіли вниз. Почувся чийсь приглушений голос:
— Швидше, панове, швидше, не баріться! Плакали діти.
— Вони спускаються в сховище. — Анрієт презирливо показала кудись униз.
— Таке розпорядження, — пояснив, усміхаючись, Андре. — Ну, добре, чи можу я, люба, перш ніж ми загинемо під руїнами будинку, підігріти воду для гоління? Я волію вмерти чисто виголеним.
— Бери й голись! От і добре, заразом запалиш мені гасову пічку.
Андре Ведрін озирнувся навколо.
— Он там, у правому кутку, за ширмою… Сірники у кухні на столі.
Те, що вона звала кухнею, було насправді маленькою комірчиною без вікна, де стояв мініатюрний білий столик, керогаз на підставці і стінна шафа для посуду. Скрізь було чисто й охайно, але речами, видно, давно не користувались, — тут навіть тхнуло цвіллю.
Андре Ведрін запалив пічку і приніс її до ліжка.
— У тебе, Анрієт, я бачу, вітер свище на кухні й на полицях. Нічого немає, навіть гасу. Просто не збагну, як ти живеш.
— Обмін, любий П'єре, обмін! П’ять літрів гасу, звичайно більш чи менш розведеного, за три метри чистої, або майже чистої шерсті… Іди вмиватися, я якраз встигну одягнутися, поки ти скінчиш. Коли не важко, відкрий, будь ласка, віконниці.
Він виконав її прохання. Надворі було страшенно холодно. За ніч вулиці засніжило, і на ранок ртутний стовпчик термометра опустився дуже низько. Сніг весело рипів під ногами перехожих, які нап'яли на себе всі теплі речі й закуталися так, що не видно було облич; у повітрі іскрилися і танцювали міріади блискіток-сніжинок.
Коли Андре Ведрін закінчував свій туалет, прозвучав сигнал одбою.
— Знову нічого не вийшло у союзників, — пробурмотів він.
Голився він безпечною бритвою, яку знайшов у Анрієт. Він завжди голився вранці, коли залишався у неї, але не дуже любив цю процедуру. Безпечною ніколи так не поголишся, як справжньою старою бритвою, яку він ретельно й довго гострив і направляв на гладенькому ремінному правнику; так робили його дід і батько.
— У тебе нема часом одеколону, Анрієт?
— Є, візьми в моїй сумочці. Але не захоплюйся. Зараз він дорожчий за гас.
Чути було, як сусіди вже поверталися з підвалу до своїх квартир. Хлопчик, що весь час плакав, коли спускалися в сховище, питав:
— А коли ж я піду до школи?
Його мати відповідала:
— О господи, не терпиться йому, наче ніколи ти там не був.