Вона ущипливо додала:
— Соромно за нього.
— Ні, Марі-Те, соромно за нас. Ми не маємо права так робити.
Марі-Те розсміялася.
— Краще, звичайно, робити, як ти.
Кілька кроків вони пройшли мовчки, а потім Марі-Те гірко запитала:
— Отож для мене все скінчено, чи не так?
— Ні, що ти, не в тім річ. Просто я хочу поговорити з твоїм батьком, посперечатися з ним, врешті переконати його. Ні, ти тепер наш товариш, ти лишаєшся з нами. Тільки треба, щоб…
— Що?..
— Треба, щоб про це знав твій батько і… крім того, ми не можемо лишити у нього друкарню, не сказавши про неї і не спитавши його згоди.
— А якщо він відмовиться?
— Ми перенесемо її в інше місце.
— Ну, а коли він викаже тебе?
— Дурна.
Жюль Грак з силою стиснув її руку і обурено глянув на неї. Вона знітилась, опустила очі і прошепотіла:
— Вибач, мій батько — порядна й смілива людина, я знаю.
Все ще тримаючи її попідруч, Жюль Грак тихо сказав:
— Це не робить нам честі, Марі-Те, і не гідне нашої боротьби. Хай це звучить і пишномовно, але я переконаний, що всі наші помисли і дії в Опорі мусять бути благородними, Ми захищаємо нашу свободу, нашу гідність і…
Він ніколи не любив гучних фраз і не завжди міг знайти потрібні слова. Особливо коли хвилювався. В таких випадках, щоб приховати свою ніяковість, він часто вдавався до якого-небудь гострого слівця, що не ображало нікого, за винятком, звичайно, дурнів.
Марі-Те не дала йому закінчити. Вона взяла його обличчя в свої маленькі долоні і, ставши навшпиньки, невміло поцілувала в губи. Він відчув на щоці приємний дотик м'яких рукавичок і холодні трепетні дівочі вуста. Він правильно зрозумів значення цього поцілунку. Просто дівчина усвідомила, що рух Опору — це не авантюра, а справжня народна боротьба, і вона подякувала йому за дружнє пояснення. Все сталось якось несподівано і щиро. Поцілунок — то подяка, і все. Від щирого серця.
А розгублений і здивований Жюль Грак намагався пригадати, що ж такого важливого він їй сказав, забуваючи, що в його устах звичайні слова звучали для неї як пророкування.
Вони глянули одне на одного і посміхнулися.
Несподівано вони відчули себе щасливими. Жюль Грак зрозумів, як подорослішала і змужніла Марі-Те за останній час.
Вона поцілувала його ще раз, іще сердечніше.
— Ми скажемо йому післязавтра, — просто мовила Марі-Те.
Схвильований Жюль Грак взяв її руку і стиснув у своїх широких міцних долонях, долонях ковальчука. Він усвідомлював, що з певного часу характер його взаємин із Марі-Те змінився. Він кохав її. Своє збентеження Жюль спробував приховати за жартівливими словами.
— Ну, що ж, нехай буде так, дівчинко, — вигукнув він, — післязавтра ввечері я стану напівпрокурором, напівадвокатом і, виголосивши вирок поглядам твого батька, із запалом захищатиму патріотичні вчинки його доньки.
Вони весело розсміялися, і Жюль уже серйозно запитав:
— А чому треба чекати так довго?
— Тому що сьогодні його не буде вдома. — Вона завагалась. — Він поїде за продуктами.
— На село?
— Так, у напрямку Шад-Бофор.
— Не соромся, Марі-Те, це цілком природно, адже кожен зараз викручується, як може.
— Завтра ввечері він піде на прийом у міську оперу. Будуть усі вершки колабораціоністів і разом з ними ті, хто хоче виправдати свою присутність любов'ю до музики і поаплодувати Ріхарду Вагнеру.
Помовчавши, Марі-Те гірко додала:
— На тому тижні у нас з ним відбулась з цього приводу гостра суперечка. Я хотіла, щоб він відмовився від зустрічі. Він не наважився. Проте батька мучили докори сумління. Ми посварилися, і він вибіг з кімнати, гукнувши: «І все-таки я люблю Вагнера!». А ти кажеш про якесь виправдання. Врешті, що там говорити, він туди піде, і тобі не пощастить з ним зустрітися, хіба що прийдеш до нас вдень.
— Ні, це неможливо. Отже, ми подискутуємо післязавтра. Знаєш, моє серце, приставши на твою пропозицію розмістити у вас, чи точніше, у твого батька, друкарню, я зробив добре діло. Ну, справді, хто може запідозріти, що у доктора Буча вдома розмістилося таке підприємство? Тільки дуже вже неприємно повідомляти його про такі речі. Щодо нього, то мені вже й так усе ясно. Важко боротися з слабохарактерним інтелігентом.
На кафедральному соборі годинник важко вибив пів на першу.
— Я зібрав вас, панове, щоб повідомити ось про що: я довідався, хто здійснював замахи на наших офіцерів.
Ганс фон Шульц зробив паузу, щоб подивитися, який ефект справило його повідомлення.