Арсен аж задихався од гніву й відчаю.
І раптом він зрозумів, що мусить зробити. Вбити Жежена! Він ясно ще не знав чому, але вбити треба. Може, тому, що він, Арсен, не любив поліцію, однаково, яку: і французьку, і німецьку; може, тому що ненавидів донощиків. А може, через те, що інстинктивно був на боці всіх тих, кого оголошено поза законом. Може й тому, що його дід загинув під Седаном, а батько під Верденом. Або просто тому, що не втратив чесності. Можливо ж, усе разом. Можливо…
Він сунув руку в кишеню.
Приголомшений Жежен навіть не намагався тікати, не опирався і не благав. Арсен про все здогадався, отже, кінець; він зараз його уб'є. Жежен наче примирився з вироком і спокійно чекав його виконання. Але насправді страх паралізував його тіло і відібрав мову, він не міг навіть ворухнутись.
Арсен висмикнув з кишені пальта руку з ножем і одночасно натиснув пружину. Почулося клацання і лезо, погрозливо блиснувши, вискочило з рогової ручки.
Юрба роззяв, що скупчилася навколо них, тривожно загомоніла. Пронизливо закричала якась жінка.
Арсен ударив. Блискуче лезо прорізало повітря. Секунду Жежен стояв нерухомо, вирячивши очі, з одвислою щелепою, потім повільно, наче уві сні, підніс руки до грудей і, крутнувшись на місці, важко впав на тротуар.
Коло цікавих посунулося назад, хтось почав кликати на допомогу. Арсен машинально кинув на землю торбину, яка висіла при боці, глянув на людей невидющими очима і з ножем у руці поплентався геть, наче сновида. Коло розірвалось, йому дали дорогу, і він вийшов на брук.
Він не помітив наближення чорного автомобіля, що вихорем мчав вулицею. Ліве крило зачепило Арсена. Його підкинуло в повітря, кинуло на протилежний бік вулиці і вдарило головою об грузовик, який стояв обіч тротуару. Він спробував підвестися, але ні руки, ні ноги не слухалися, і Арсен зрозумів: зламано спинний хребет. Тепер він незабаром стрінеться з Жеженом.
Він стулив повіки і став чекати смерті, благаючи, щоб життя залишило його раніше, ніж прийдуть йому на допомогу.
Наче крізь вату він почув шум моторів, вищання гальм, стукіт дверцят і грубі команди чужою мовою. Німці! Він згадав росіянина, на якого теж чигає смерть, і поринув у темну тишу.
Полковник фон Шульц вийшов з армійської відкритої машини, яка щойно збила жалюгідного бродягу і, не глянувши навіть на труп, поспішив віддати накази своїм людям і солдатам вермахту, що вже оточували Галері де Жод.
«Чудова думка — надрукувати оголошення лише французькою мовою. Росіянин, звичайно, бачив їх на стінах, але нічого не запідозрив».
Повільно падав легкий, пухнастий сніг.
Сергій Ворогін стояв над душником парового опалення магазина і грівся. Приємне гепло повільно огортало задубіле тіло. Він віддав би рік свого існування за те, щоб лягти отут, просто на цю решітку, звідки б'є тепле повітря — саме життя. Одчайдушним зусиллям він стримував кашель, боячись привернути до себе увагу.
Таких, як він, хто скористався з щасливої нагоди погрітися, було в магазині багато; присутність гомінкого натовпу створювала ілюзію безпеки. Єдине, що його нервувало, це велика кількість всіляких товарів навколо нього. Він стояв так близько до речей, потрібних йому, як повітря, і не міг їх узяти.
Він згадав, що треба роздобути харчів, і пішов шукати продуктовий відділ.
«Може, мені пощастить щось украсти?»
В магазині було багато людей, жінки і діти, а також німецькі солдати, які купували дешеві ювелірні вироби, парфуми, всілякі гарні дрібнички-сувеніри з гіпсу і дерева. Вони безцеремонно штовхалися, голосно регочучи, намагалися ущипнути за руку продавщиць. Осторонь спокійно стояли два німці і жахливою французькою мовою розмовляли з продавщицею непевного віку, товстою, як нотаріус, і з ріденьким пушком на обличчі. Можна було подумати, що вона голить бороду. Один з німців, низенький товстун з сивими вусами і широкими, грубими долонями селянина-баварця час від часу витирав чоло великим носовичком, зсунувши пілотку на потилицю. Обличчя у нього було задумливе і хитре, як врешті у всіх селян на світі. Сергій Ворогін здивовано відзначив собі, що німець потіє.
Другий, худорлявий, весь час поправляв вказівним пальцем тісний комір вицвілої шинелі і погладжував півнячу шию, обплутану, наче ліанами, склеротичними голубими жилами. Великі жовті зуби робили його схожим на коня, особливо коли він реготав.