Жюль Грак розплющив очі. Марі-Те, посміхаючись, дивилася на німця, який, забувши про шафу, здивовано обернувся до неї.
— Ви мене знаєте, мадемуазель? — запитав він, вклоняючись.
Марі-Те відповіла по-німецьки:
— Звичайно, полковнику фон Шульц; мій батько, доктор Буч, і багато хто з наших знайомих часто мені розповідали про вас. Я так хотіла з вами познайомитись, хоч досі ніколи вас не зустрічала.
Ганс фон Шульц знову вклонився. Дивлячись йому в обличчя своїми зеленими очима, Марі-Те вела далі:
— Я дуже рада, що зустрілася з вами. Я ніколи не сподівалася, що ми познайомимося, так би мовити, під час виконання вами службових обов'язків.
— Повірте мені, мадемуазель, що для мене це теж велика честь і втіха.
Жюль Грак ні слова не знав по-німецьки, він тільки поглядав на Марі-Те, на її примружені блискучі очі з пухнастими, вигнутими віями і слухав, як вона туркоче, наче горлиця. Вона розстебнула свою шубку, і її груди спокусливо випнулися під товстим шерстяним светром.
Жюль Грак перебував у полоні суперечливих почуттів; спочатку він з гнівом і гіркотою подумав: ну, справжня тобі сирена, ач як виспівує! Потім його думки розбіглися. «Вона — втілення життя, юності, любові». Він не міг не замилуватись нею.
«Вона врятувала нас, і як майстерної Обдурила цього полковника, мов дитину».
Та нараз у хаотичному вирі думок і почуттів, що заполонили його, владно вирізнилася одна думка: «Полковник! Вона знає його?» Він уже не міг думати про щось інше. «Вона його знає! Як трапилося це, і звідки вона його знає? Адже ніколи мені про це не казала».
До нього раптом долинули слова Марі-Те, які він почув немов крізь сон. Жюль Грак здригнувся. Мова йшла про нього. І справді, розмовляючи далі по-французьки, Марі-Те відрекомендувала його фон Шульцу.
— Жюль, познайомся з паном полковником! Це, полковнику, улюбленець факультету, студент і прихильник нового порядку. Майбутня еліта нової Європи, яку ви будуєте. Трохи неуважливий, але має ряд інших блискучих якостей. Полковник фон Шульц, Жюль, шеф німецької поліції нашого міста.
А в магазині тривав систематичний обшук. Час від часу затримували тих, чиї документи здавалися підозрілими. Жінка, чоловіка якої щойно забрали, почала кричати:
— Ви не маєте права! Він нічого не зробив, мій П'єро!.. Відпустіть його, негідники!
Німець у штатському вдарив її по обличчю. Тоді жінка вчепилась йому в пику. Два солдати одразу ж підбігли до неї, викрутили за спину руки і повели до дверей.
Споглядаючи цю сцену, фон Шульц скрушно похитав головою, мовляв, яка вперта і тупа жінка, не хоче зрозуміти, що в усьому мусить бути порядок!
Він кивнув головою Жюлю Граку і, клацнувши підборами, вклонився Марі-Те.
— Чи можу я дозволити собі сміливість запросити вас завтра в бар, мадемуазель? Він очікувально змовк, щоб почути згоду Марі-Те і, перш ніж піти вниз з охоронцем, додав:
— Я з нетерпінням чекатиму цієї хвилини.
Жюль Грак помітив, що продавщиця дивиться на них, витріщивши очі. Вона бачила всю цю сцену і, мабуть, не зовсім зрозуміла, що ж, власне, відбулося. Вона була просто ошелешена.
Він ласкаво посміхнувся до неї, поклавши пальця на вуста. Продавщиця теж посміхнулась. Тільки тепер вона зрозуміла, що німці пішли і боятися більше нема чого. Жюль Грак з полегкістю зітхнув. І все ж настирлива думка не давала йому спокою. Звідки вона знає цього боша?
Тентен запалив люльку, відсунув тарілку з шкоринками сиру й недогризками яблук, задоволено ригнув і наказав:
— Марінетто, приготуй нам каву!
У маленькій кухні було затишно, і з старенької радіоли тихо лилася знайома мелодія, яку Тентен дуже любив. Пісенька називалася, здається, «О, моє серце» чи «Вулиця нашого кохання». Щось таке. Мелодія була пройнята водночас надією і відчаєм, сумом і оптимізмом. Якраз під настрій епохи.
— Це тобі не Вагнер, — насмішкувато вигукнув Тентен, — справжня пісенька, вона подобається всім, правда?
Андре Ведрін засміявся і знизав плечима, а Марінетта, пораючись у кімнаті, зненацька обернулася до свого чоловіка й весело промовила:
— А я і не знала, що ти любиш цього музиканта, Тентене.
Чоловіки весело зареготали, а Марінетта, мелючи кофейні зерна, не здогадувалась, що саме вона викликала сміх.
— Е ні, Марінетто, це Деде, а не я, любить того композитора, — пояснив Тентен, наголошуючи на слові «композитор».
Марінетта кинула молоти кофе і тихим, лагідним голосом заперечила:
— Я ж і кажу, Тентене: композитор!