Коли траплялася нагода забігти до гестапо, — а таке бувало зрідка, — вона завжди почувала себе пригніченою, немовби вона назавжди поривала всі зв’язки з живим світом; почувала себе маленькою іграшкою, річчю, що живе і дихає з милості невблаганних і жорстоких сил. Що ж тоді мусили відчувати ті, хто, перебуваючи по той бік барикад, опинялись у гестапо в наручниках? Ті, хто інколи потрапляв туди з її допомогою?
Посміхнувшись, вона знизала плечима. На почуттях грошей не заробиш.
Проте досить їй зробити одну грубу помилку — і вона в свою чергу опиниться там у браслетах. Тоді на знак великої ласки фон Шульц познайомить її з нагаєм із бичачих жил.
Коли Анрієт досягла майдану Філіп-Маркомб, їй раптом схотілося трохи постояти — зосередитись, подумати і заспокоїтись.
«Отже, я казала фон Шульцу, що напевне натрапила на серце організації французьких партизанів і франтірерів. Чому я впевнена в цьому? По-пepшe, чуття; П'єр Ламбертен — я буду здивована, копи виявиться, що це його справжнє прізвище — поводиться і розмовляє, як один з керівників організації. Він удає з себе агента-страхувальника, хоча на страхувальника схожий, як я на даму-патронесу. Це звичайний камуфляж, А якщо він так робить, то, значить, весь час займається лише справами Опору, як постійний його представник, і вони його утримують. Це майже напевне. Отже, тут усе гаразд. Тепер, по-друге. Коли вранці він говорив про плани дій організації, він сказав «ми». «Ми хочемо». І його вигляд, і тон, яким це було сказано, не лишає жодних сумнівів щодо справжньої ролі. Так сказати міг тільки керівник. Я це відчуваю безпомилково. Тепер факти. Він ніколи не розлучається з пістолетом і завжди носить його в кишені. Відвідує законспірованих зв'язкових, і… слово честі, це все».
Анрієт примітила під'їзд старого будинку і вирішила почекати тут розвитку подій. Звідси вона могла бачити вікна бюро страхувань Антуана Боннетена.
Якась стара жінка зайшла у двір, побачила її і щось пробурчала крізь зуби.
Анрієт пошукала у шкіряній сумочці носовичок, висякалася і знову повернулася до своїх думок.
— Так, але ж іще є адреса, знайдена у портфелі П'єра: Альбер Перрішон — Антуан Боннетен (Мато) — Бюро страхувань, майдан Філіп-Маркомб 1. Це вже факт. Факт, який досить ясно натякає на справжню діяльність П'єра і пояснює все. Ні, помилки немає, страхувальне бюро — це просто вивіска, під якою ховається організація підпільників. Страхувальник Боннетен — не хто інший, як Альбер Перрішон, що керує силами Опору під іменем Мато».
Останній сумнів зник. Зараз вона робить у своїй кар'єрі блискучий хід.
Сергій Ворогін вперше за кілька місяців відчув себе в цілковитій безпеці. Тепер прийшов спокій.
Тіло його і мозок відпочивали. Він почував себе щасливим, знаючи, що ніхто його тут не знайде, Він перебував за товстими мурами фортеці, і вірні друзі стояли біля стрільниць. Шлях до його фортеці знали лише кілька чоловік — його друзі.
Сергій посміхнувся. Як подумати, то це його перша радісна посмішка за весь час поневірянь…
Кімната, куди його несподівано заховали невідомі друзі, була простора і схожа на мансарду; з похилого даху крізь маленькі віконечка в залізних рамах лилося непевне, сіре світло. Пахло сухим деревом, восковою мастикою, лаком і старим занедбаним приміщенням. В кімнаті панувало безладдя; у світлі згасаючого дня меблі, різні речі, ящики, що лежали скрізь купами, набирали неясних, розпливчатих форм.
В косих променях сірого світла танцювали міріади порошинок, і після кожного руху Сергія Ворогіна знімалися хмари пилу.
Сергій посміхнувся знову і простягся на ліжку, вкритому грубим репсом. Заклавши руки за голову, він вмостився зручніще і заплющив очі.
Однак за хвилину він підвівся на— лікті, скочив з ліжка, обережно ступаючи, наблизився до купи меблів та ящиків і почав там щось розшукувати. Потім весело повернувся на своє місце, несучи два великі джутові мішки, постелив їх і знову задоволено простягся. Тіло його струшував кашель.
Окраєць хліба, шматок ковбаси і наполовину випита пляшка води на нічному столику, застеленому газетою, свідчили, що він уже вгамував голод. Усе це роздобула ота добра маленька жінка в світлій кофті з мініатюрною форменою шапочкою на голові, що робило її дуже схожою на московських офіціанток. їжу вона принесла у великій картонці з-під капелюха.
Розпаковуючи свої вузлики, вона безупинно гомоніла. Жінка дивилася на нього посміхаючись, наче хотіла сказати: «Ах! коли б ви могли мене розуміти, то й самі б розвеселилися», — і він відповів їй вдячною і дружньою посмішкою.