Знову кашель почав розривати його груди. Б горлі і бронхах хрипіло.
«Нічого собі, добре мені перепало. Я витримав більше, ніж треба. І кінь не потягнув би в таких умовах. Дві ночі просто неба і ще тримаюсь, це ж рекорд».
Тепер, лежачи у відносно теплій кімнаті, він міг спокійно згадувати свої вчорашні нещастя.
«Найважча ніч була перша, ота, коли я заліз у грузовик, боячись, що мене помітять. А перед цим я вийшов із станції і пограбував того нещасного залізничника. А ранком? Годинами тремтіти на вулицях, у відчаї і страху, не маючи іншої перспективи, як у разі чого убити їх і загинути самому».
Він здригнувся.
Гм, кумедно все-таки.
Хоч у кімнаті було темно, проте Альбер Перрішон не вмикав плафона. Для цього треба було б опустити портьєри, а вставати йому не хотілося.
Страхувальне бюро розмістилося в трьох кімнатах на другому поверсі старого приватного готелю. Кімната, яка правила Альберу Перрішону за кабінет, колись була спальнею, на стінах ще збереглися старі вицвілі шпалери. Карнизи, вгорі прикрашені голівками амурів, подекуди облупились, викладений чорним мармуром і потрісканими жовтими кахлями камін був завалений старими черевиками, а в дзеркалі, засидженому мухами, було видно полиці із стосами папок і дві новенькі етажерки в кутку.
Сидячи за робочим столом, Альбер Перрішон крутив у руках дерев'яний ніж для розрізування паперів і мовчки дивився на Андре Ведріна, який замислено стояв біля високого кремонського вікна.
Андре саме роздумував над тим, що повідомив йому Альбер Перрішон. Звістка була така важлива, що той негайно подзвонив Тентенові і викликав до себе Андре на п’яту годину. Новина була така несподівана, що він і зараз пам'ятав розмову з шефом від слова до слова.
— Німці розклеїли вранці оголошення, обіцяючи винагороду в п'ять мільйонів тому, хто викаже Сергія Ворогіна, капітана Радянської Армії. Це він учинив замахи, які ось уже три дні хвилюють нас.
Вражений Андре Ведрін так поглянув на Перрішона, ніби несподівано побачив на майдані де Жод динозавра, який читає бульварну газетку «Ле пті Парізьєн». Він нічого не відповів; йому було незручно, що він не помітив оголошення.
Альбер Перрішон спокійно вів далі:
— Оголошення дало наслідки. Якийсь бродяга повідомив німців про росіянина. Я був свідком. Він скористався телефоном «Кафе де Парі» і подзвонив у гестапо. А я сидів у залі, у мене там було ділове побачення… Німці провели велику облаву, однак марно. Він врятувався. Як саме — не можу збагнути. Але він утік, і нам треба йому допомогти. Я вже сказав усім нашим людям. Перший, хто побачить росіянина, негайно сховає його. Ми мусимо його врятувати.
Андре Ведрін перепитав:
— Але як же з ним познайомитися, як, власне, приступитися до нього, коли він ні слова не розуміє по-французьки?
— Є одне слово, яке розуміють усі, на багатьох мовах воно звучить однаково. Це слово — camarade. Є ще одна мова, мова поглядів — чесних і приязних. Нічого, якось порозуміються. У нас нема іншого виходу.
Андре Ведрін все ще не міг отямитися. Яким чином офіцер Радянської Армії потрапив у Клермон-Ферран? Неймовірно!
Адже величезна відстань пролягла між Радянським Союзом і Францією, неозора територія, охоплена пожежею війни, окупована німецькою армією, що контролює всі шляхи сполучення. В уяві Андре Радянський Союз належав до того світу, який не мав жодних зв'язків з його батьківщиною. І все ж, хоч як це дивно, радянська людина ходила вулицями Клермон-Феррана і знищувала бошів.
Йому й на думку не спадало, що росіянин міг утекти з концтабору.
— Ти мусиш подбати про надійну схованку, де він почекає, поки ми переправимо його до макі.
Альбер Перрішон був певен, що вони знайдуть росіянина. Так само, як і в тому, що він битиметься на їхньому боці.
…Андре машинально глянув на майдан, вже оповитий сутінками, і здригнувся.
«Ота жінка в під'їзді, що виймає носову хустку з сумочки, це ж Анрієт!»
Він притулився лобом до холодної шибки, вдивляючись у темряву.
«Анрієт? Чи ні? Так, це вона».
Він одразу впізнав знайому постать, хоч і не міг розглянути обличчя жінки, яка стояла нерухомо і, здавалося, з цікавістю дивилася на будинок, де містилася страхувальна контора.
«Анрієт! Хай їй чорт, що вона тут робить? Таке враження, ніби вистежує нас».
І раптом холодні мурашки пробігли по спині Андре. Його охопила неясна тривога, він відчував наближення непоправної катастрофи.
Андре спробував відігнати тривожні думки.
«Чому мене мусить хвилювати її присутність на цьому майдані? Боягузом стаю, чи що? Але все-таки, що вона там робить, у тому закутку? І чому дивиться в наш бік?»