Дві співробітниці бюро, худорляві старі діви — мадемуазель Тельє і мадемуазель Дюрантель, стояли, спершись на камін, і з жахом в очах дивилися на Перрішона, розпачливо притиснувши руки до грудей.
Андре здивувався, побачивши їх у кімнаті. Він зовсім забув про цих пліснявих канцеляристок, що все життя порпалися в паперах, самотні і байдужі до всього.
Але Альбер Перрішон не забув про них. Майже грубо він наказав:
— Ідіть одягніть пальту і візьміть ваші сумочки. Та швидше, якщо не хочете, щоб вас поставили до стінки.
Коли старі діви зникли, він запитав Андре:
— Ну, як?
— Непогано! Я поклав двох. Інші чкурнули на вулицю.
— Гаразд. Повертайся знову до дверей.
— Чого там! Я зроблю краще…
Андре підбіг до вікна, розбив прикладом шибку, вийняв з кишені гранату, зубами видер кільце і жбурнув її на майдан, туди, де стояли машини.
Яскравий спалах, сухо гримнув вибух і одразу ж розляглися крики…
Він ще встиг помітити, як та жінка в під'їзді повернулась і побігла вулицею Філіп-Маркомб.
«Анрієт! Ач, мерзенна шлюха, зрозуміла, що нічого тепер чекати, вистави не буде! Стривай, я ще зіграю тобі Вагнера. Продажна сука!»
— Ходімо. А ти, Ламбертене, йди слідом за нами.
Альбер узяв чемодан і попрямував до дверей, тримаючи в руці ключ.
Старі діви боязко пішли за ним, клацаючи зубами і озираючись на всі боки, ніби їх оточували злі духи.
Андре Ведрін якусь мить вагався. Йому хотілося кинути і другу гранату. Однак Альбер Перрішон суворо гукнув:
— Ламбертене! Поспішай, ти що, чекаєш на окреме запрошення?
Він уже хотів приєднатися до них, коли задзвонив телефон.
Це було так несподівано, що Андре розгублено зупинився.
«Та це ж телефон!»
Він знову завагався. Може, не треба озиватися? Врешті він наважився зняти трубку.
— Алло!.. Так! Хто? Клод?.. Так. Що?.. Ну, досить, усе зрозуміло… Я вже зрозумів. Нічого, говори, я все запам'ятаю!.. Гаразд. А тепер слухай… Слухай, кажу тобі, і не заважай. Чекай на моє повідомлення… Можеш ти вислухати, боже мій?.. Тут гестапо. Зрозумів? Тікаємо. Салют!
Андре поклав трубку.
Коли він вискочив на сходи, на нього чекала несподіванка. Альбер Перрішон і канцеляристки кудись зникли.
Він розгублено стояв, тримаючи в руці рушницю, коли почув крик Альбера:
— Ламбертене! Ламбертене, ти що, з глузду з’їхав?
Голос линув звідкись знизу, із сходів. Андре Ведрін напружив зір, вдивляючись у темряву.
«Чорт забирай! Куди вони поділись?»
Він загорлав:
— Мато!
Десь здалека луною озвався голос Перрішона:
— Ламбертене, ми тут!
Тільки тоді Андре помітив унизу маленькі дверцята в стіні, за кілька сходинок від площадки. Сотні разів він проходив повз них і бачив їх, але ніколи не міг подумати, що Альбер Перрішон може скористатися з них. Він поспішив униз, в темряву, і, наштовхнувшись на щось м'яке, вилаявся.
Альбер Перрішон пояснив:
— Це лежить мадемуазель Дюрантель, Вона знепритомніла, коли побачила на сходах убитого гестапівця.
В кімнаті, де вони стояли, було дуже темно, лише праворуч світлим чотирикутником вимальовувалось вікно.
Альбер Перрішон замкнув двері, двічі повернув ключ у замку і залишив його на місці.
Поклавши рушницю на підлогу, Андре став навколішки біля мадемуазель Дюрантель і поляскав її по обличчю. Вона застогнала, і враз істерично закричала, мов навіжена. Андре ляснув сильніше. Тоді вона замовкла. Мадемуазель Тельє притулилась до стіни й тихо схлипувала, гикаючи і тримаючи біля рота хустинку.
Перрішон відчинив вікно, виставив чемодан, виліз з кімнати і жестом запропонував йти за ним.
Вони пройшли терасою, спустилися залізними сходами на подвір'я і зайшли в під'їзд будинку, що збоку прилягав до готелю.
Там Альбер Перрішон наказав Андре кинути рушницю. Той неохоче скорився. Через якісь закапелки вони вийшли на друге подвір'я, просторе і заасфальтоване.
Похилившись під вагою чемодана, Альбер Перрішон попрямував углиб подвір'я, де був гараж з важкими дверима. Він витяг з кишені ключ і відімкнув двері. В гаражі стояв Пежо-202».
Тільки зараз до них долинула приглушена стрілянина і брязкіт скла.
«Вони розбили геть усі шибки в конторі», подумав Андре. «Заходьте, заходьте, панове, тільки побережіть свої нерви».
Через п'ять хвилин вони залишили позаду майдан Деліль і вулицею Республіки помчали до Монферана.
— Що тепер робити з цими дамами в зелених капелюшках? — запитав старий Беру-сьєр, піднімаючись з льоху з пляшкою червоного вина.