— Щось трапилось, Анрієт?
Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню.
— Ти чимсь налякана, моє серце?
Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався.
Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася.
— Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п'яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася!
Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса.
«Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!»
Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів:
— Нічого, маленька. Все гаразд. Я з тобою. Тобі нема чого боятися…
Анрієт чудово грала свою роль.
— П'єр!.. П'єр!.. Обніми мене дужче.
Він поцілував її в губи, силкуючись у цю хвилину думати про інше.
Вона спробувала потягти його до ліжка, але Андре спинив її. «Ні, голубонько, не вийде!» Він відсунувся, взяв її за плечі і, дивлячить прямо в очі, драматичним тоном промовив:
— Я знаю все, що сталося. Я сам там був. Ми вирвалися просто чудом.
Анрієт і далі блискуче грала комедію.
— П'єр!..
Голос її затремтів, і вона захлипала, стиснувши Андре в обіймах.
Він знову обережно вивільнився. «Сильно зіграно, дівчинко, нічого не скажеш».
Анрієт знову розпачливо вигукнула:
— П'єр! Ох, П'єр, я так…
Він нетерпляче обірвав її.
— Анрієт, я прийшов за тобою.
Вона здригнулася і знову стурбовано глянула на Андре.
— За мною?
— Так. Ти мені потрібна. Треба перевезти документи і зброю. А потім..
— Що потім?
— А ось що. Ця вечірня сутичка трапилася тільки тому, що втрачено контакт між апаратом зв'язку і організацією, і ми вирішили відновити його.
— І ти подумав про мене?
Анрієт кинулася йому на шию і поцілувала.
Поки вона метушливо збиралася, Андре непомітно, з огидою витер кілька разів рота долонею.
«Ти радієш, шлюхо! Мабуть, думаєш, що вже цього разу покінчиш з нами одним ударом. Ти, напевне, смієшся з мене. Але пожди трохи, негіднице, скоро ти заспіваєш іншої».
Де його кохання? Наче й не було. Вигоріло все і лишився самий попіл. І він здивувався, що навіть не відчуває болю.
В машині Анріст наполягала, щоб він детально розповів їй «про все, що сталося в кварталі мерії». Андре змушений був задовольнити її бажання, звичайно, ні слова не сказавши, що бачив її на майдані Філіп-Маркомб під час облави. Він теж непогано грав свою роль.
Андре вирішив їхати назад старою дорогою. Крутий поворот. Позаду лишились Шамальєр, Галубі, Ормо, Бар’єр д’Іссуар. «Уникай центральних вулиць», — сказав йому Альбер Перрішон. Ще б пак! Там, мабуть, зараз надто жарко, в районі Філіп-Маркомб і кафедрального собору. Ризикувати не можна, справи серйозні.
Він доїхав щасливо, і от тепер Анрієт сидить на табуреті у просторій кухні старого Берусьєра і дивиться на двох чоловіків, які мовчки розглядають її.
На колінах Анрієт тримає свою шкіряну дамську сумочку, вона дуже схожа на тиху й скромну дівчинку, яка терпляче чекає, що ж їй скажуть дорослі.
«Справжня тобі свята Нітуш».
Андре Ведрін раптом люто вибухнув:
— Це ти нас зрадила і виказала німцям! Я бачив тебе перед конторою, у під'їзді, коли ти виймала хустку.
Анрієт рвучко підвелася, перекинувши табуретку, зробила крок назад і, відкривши сумочку, сунула туди руку.
Вона пополотніла, зціпила зуби, обличчя її скривилося в безсилій люті, а очі хижо звузились.
Андре Ведрін випередив її.
— Не рухайся!
І він навів на неї пістолет. Анрієт завмерла.
— Ви з головою викрили себе, мадемуазель, — спокійно промовив Альбер Перрішон. В цю хвилину він був схожий на вчителя, засмученого поганим вчинком свого учня.
Вона, зневажливо примружившись, глянула на нього і зненацька зареготала. Потім, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, з викликом сказала:
— Так, це я попередила гестапо.
Анрієт обернулася до Андре Ведріна:
— Я обдурила тебе, як останнього овернського козопаса, бідолашний дзвонар. Хочеш знати, — вона поглянула на Альбера Перрішона, — ви хочете знати, як я це зробила? Можу розказати…
І вона розповіла все. Про те, як за завданням гестапо пробралася до підпілля Опору, як познайомилась із П'єром і дізналася, що він («це не справжнє його ім'я, чи не так?») в тій же організації, що й вона («інколи випадок важить дуже багато, чи не правда?»), про свої передбачення, про минулу ніч, про портфель П'єра («ти надто міцно спиш, старий») і маленький папірець з ім'ям Перрішона та адресою страхувального бюро, який вона там знайшла.