«Отже, гестапівці закатували насмерть зовсім невинну людину, тому що якийсь мерзенний тип з міліції запевнив їх, ніби той був причетний до замаху. Ну й негідник! Ще називають себе охоронцями порядку. Кати! От хто справжні убивці!»
Кондуктор уже двічі вимагав у нього гроші за проїзд, але Андре не чув.
«Чому він це зробив, отой флік? Щоб якось відзначитися, заробити срібні погончики! Він же їм просто набрехав, і це коштувало життя нещасному. Наволоч!»
Андре зійшов на бульварі Лушор і, зігнувшись, побрів крізь завірюху. Він не звертав уваги ні на рвучкий вітер, ні на сніг, що боляче сік обличчя. Андре думав про Анрієт Або, вірніше, про її поведінку, про їхню поведінку протягом останніх двох днів.
«Щось мене вже тоді зацікавило. Мені здалося ненормальним, що вона має дві квартири і паспорти на різні прізвища, і потім гроші. Забагато грошей для неї».
Погана розрада.
Він звернув на вулицю Монкальм. Запорошений снігом перехожий, наче білий привид, виринув з хуртовини і, побачивши Андре, гукнув:
— Що за клята погода!
Клята погода, це вірно. Німці і носа не покажуть надвір.
Будиночок старої Пішено був уже недалеко. Андре зайшов у стару хижу й почав чекати.
Він хотів на власні очі побачити приїзд Кола і пересвідчитись, що все нормально, а потім забрати з собою групу охорони для ранкової операції біля Галері де Жод.
Андре й гадки не мав, яка потрібна буде ця група охорони.
О дев’ятій годині, коли відкривали магазин, Марі-Те вже стояла біля Галері де Жод. Як було напередодні домовлено з службовцями універмагу, що допомагали рятувати росіянина з лабет гестапо, вона мусила лишитися з ним і почекати, доки можна буде передати його людям Опору.
Це мало статися об одинадцятій годині. Росіянин в одязі підсобного робітника магазину удаватиме, ніби він допомагає переносити меблі на нижній поверх, до службового виходу, і потім непомітно зникне. У сквері «Нептун» на нього чекатиме Жюль Грак.
Навіть коли б гестапо встановило нагляд за магазином — а таке могло трапитися — практично риск був невеликий.
Коли Марі-Те в супроводі енергійної продавщиці, якій так симпатизував Жюль Грак, пройшла у склад, де ховався Сергій Ворогін, все відбулося не так, як вона собі уявляла.
Вона малювала собі хвилюючу й драматичну сцену. Трохи не урочисте вручення нагороди чи палку зустріч двох солдатів у присутності захоплених працівників магазину.
Марі-Те залишилась сама посеред кімнати, де стояли кухонні шафи, буфети й столи, а потім побачила, як до неї несміливо наближається виснажений чоловік з худим обличчям, скуйовдженою бородою і давно не митим волоссям. Завелика для нього форма залізничника надавала йому дещо кумедного вигляду.
Він щось сказав їй російською мовою; вони глянули один на одного і трохи розгубилися; він звів брови і легенько знизав плечима, а вона заперечливо похитала головою. Вже втративши надію порозумітися, він запитав:
— Sprechen sie Deutsch?[6]
Марі-Те якось механічно відповіла:
— Ja![7]
Минуло кілька секунд, поки вона збагнула, що трапилося щось чудесне і несподіване. Вони могли розуміти одне одного! Для нього це було справжнє воскресіння із мертвих, адже протягом багатьох днів він розмовляв лише сам з собою.
Цілу годину він розповідав про свої поневіряння відтоді, як опинився в полоні і аж до зустрічі з нею на сходах магазину; про полон, втечу, блукання по місту, як він задушив націстського офіцера на залізничній колії і забрав його зброю, про напад на залізничника, вбивство німецького офіцера серед білого дня, про полювання на людину, про те, як застрелив офіцера в гаражі, сутичку з дарнанівцем, зустріч із бродягами, — словом про все.
Тепер, коли вони спокійно сіли, Марі-Те запитала Ворогіна:
— Чи не скажете ви мені, як вам пощастило врятуватися під час облави?
Він охоче задовольнив її цікавість, радий нагоді поговорити:
— Було вже поночі. Я сховався в грузови-ку, коли побачив, як під'їхала машина, за кермом якої сидів німецький офіцер. Я вискочив, підбіг до дверцят і зробив знак зупинитися. Перш ніж той встиг щось зрозуміти, я сів поряд з револьвером у руці і примусив його виконувати мої накази. Весь квартал, мабуть, уже оточили. Треба було будь-що вирватися з кільця, проскочити заставу. Все відбулося просто. В машині лежав шолом, я надів його на голову офіцера, а собі взяв його кашкет. Біля застави я наказав йому просигналити, опустив скло в дверцятах і крикнув: «Achtung! Achtung!»[8]. Солдати звільнили нам дорогу, але один з них ледве не присвітив всередину електричним ліхтариком. Я діяв одчайдушно й нахабно, і був готовий до всього. Втрачати було нічого, гинути так гинути! Але й цього разу мені пощастило, ми поїхали далі. Як ви знаєте, я вбив того фашистського офіцера. Звичайно, він не думав, що його застрелять. Він не хотів заводити машину в гараж, а коли це зробив під дулом револьвера, то сподівався, що я лише оглушу його… Я вирішив знищити вісім німців і останню кулю лишити собі. Пізніше я змінив своє рішення…