— На щастя, Але чому ви не взяли його зброю?
— Я не подумав про це. Так само мені й на думку не спало взяти якісь продукти, коли я вибрався з свого вагона. А там їжі було вдосталь. Всього не передбачиш… Знаєте, я до цього не вбив жодної людини!..
— Це, мабуть, було жахливо… з тим офіцером, на станції. Я маю на увазі того, що ви… у кого взяли револьвер.
— Ні. Нічого жахливого не було. Була справедливість. Я вирвався з пекла, з Треблінки, я тиждень чекав смерті у вагоні, не сподіваючись зостатися живим. А потім, мені позаріз був потрібен його револьвер. На офіцера я натрапив зовсім несподівано.
— Я розумію. Ви не мали іншого виходу, а на станції вештались боші.
— Звичайно. Поїзд мій стояв на запасній колії, там було дуже темно. Офіцер прямував до містка, перекинутого над коліями. Він дуже поспішав…
Двері відчинилися, і зайшов службовець магазину з пакунком у руках. Він приніс Сергію Ворогіну сорочку, светр, робочий комбінезон і прибор для гоління.
В той час, коли він, радіючи, немов дитина, з насолодою намилював обличчя перед дзеркальною шафою, Марі-Те думала про те, як їй попередити батька. З ним треба обов'язково поговорити. Спочатку повідомити, що вона зв'язана з Опором, розповісти про події останніх днів. Врешті, треба сказати йому, щоб не йшов на той вечірній прийом в оперу. Нехай надішле листа і офіційно вибачиться. Так було б краще і для нього і, особливо, для неї. Ну, а якщо він не погодиться — нехай, вона піде з ним. Нічого з нею не трапиться, не помре.
«Коли б так… А, побачимо, якось та буде! Сподіваюсь, до дванадцятої він повернеться з села».
Марі-Те підвела голову. Сергій Ворогін з мильною піною на щоках і підборідді уважно дивився на неї, тримаючи бритву в руці.
Які в нього очі! Виразні й глибокі. Сумні, трохи стомлені і водночас суворі, із згаслою посмішкою. Очі людини, яка дуже багато страждала і все ж не піддалася відчаю.
Спокійно й неголосно він заговорив до неї.
— Які почуття породжує у нас фашизм?.. Фашизм схожий на криве дзеркало. Все, що воно віддзеркалює, стає огидним. В хворобливій маячні фашизму найпрекрасніші думки, найблагородніші почуття і мрії стають потворними. Страшна хвороба, яка найсвятіші почуття, все найсвятіше в людині перетворює на брудний накип. Але найгіршим є те, що хворі завжди зберігають разючу ясність розуму! Здоровий глузд на службі безумства. Так маньяк, що убиває жінок, до найменших деталей обдумує свої вчинки, зважує кожен свій рух і тверезо підраховує всі свої злочини. В Німеччині концентраційні табори організовано як зразкові колективні господарства. Там педантично підраховується кількість перенесених протягом дня гранітних брил, число повішених, розстріляних, задушених газом. Рафінований садизм. Навіть музика використовується в їхніх диявольських цілях.
— Мабуть, Вагнер? — встряла Марі-Те.
Яким тоном це вона сказала! Він присунувся до неї ближче і на мить замислився.
— Ви не любите Вагнера. Звичайно тому, що він німець. Тільки через це. Яка помилка! Що ж, хіба ви не визнаєте більше свого триколірного прапора як свою національну емблему через те, що ваш петенівський уряд забруднив його? Гітлер, безперечно, використовує вагнерівську музику, скоріше націзм узяв на озброєння вагнерівську містику надлюдини. І що ж, цього досить, щоб зганьбити Вагнера? Звичайно, можна і треба відкидати вагнерівську ідеологію, але не можна не визнавати велич Вагнера, його геній. Адже його «Трістан» — найвеличніша поема кохання, втілена в музику. Я люблю Вагнера. Я вмію його любити. Любити свідомо, розумно.
Після багатозначної паузи, немовби пояснюючи свої думки, він додав:
— За професією я музикант.
Їй захотілося звернути розмову на інше. Марі-Те почувала себе не досить сильною в цій галузі. Вона знала добре, що була щира, до того ж, не могла критися від свого співрозмовника. Вагнер не більше як привід. В цьому вся суть. Справді, хіба можна засудити заразом весь народ? Зненавидіти його? Без винятку? Звичайно, це було б просто смішно.
— Будь-ласка, — сказала вона, — розкажіть мені все про концентраційні табори. Ми тут про це нічого не знаємо.