— Гаразд, я розкажу вам про них. Я розкажу вам про унтерштурмфюрера СС і його помічника обершарфюрера, справжніх націстів, що тримали і тримають у своїх руках життя в'язнів Треблінки — це там мене перемололи. Я розкажу вам про катів та їхні жертви. Після війни людям важко буде повірити, що міг існувати цей фаланстер жахів, що їх було в Європі десятки. Буде важко повірити, що існував такий унтерштурмфюрер СС Карл Шарц.
Марі-Те тремтячими руками розстебнула свою шубку.
— Це правда, — сказала вона. — На сьогодні таких шарців ще багато в Європі, Я знала такого, бачила одного разу. Це полковник гестапо, і в його голосі, очах — презирство і зневага до людства, він — це втілення цинізму, холодної жорстокості й сваволі. І коли він посміхається ласкаво, люб'язно, відчуваєш себе в смертельних обіймах змії.
Вона не могла стриматись і додала з упертою переконливістю:
— І він, безперечно, любить Вагнера.
Сергій Ворогін повільно підвівся. Мильна піна вже висохла на його обличчі і вкривала щоки наче паморозь.
— Бачите, з усіма німцями, що беруть участь у війні Гітлера, я б'юся без зайвих роздумів. Без усяких там філософій. Вони — мої вороги, так само як і ваші.
Сергій Ворогін вже кінчив голитися, коли Марі-Те раптом скрикнула:
— А й справді! Сарай, де ви знайшли притулок першої ночі, стоїть у моїй садибі, це ж сарай садівника. Повірте мені, я не помиляюсь. Історія з пластинкою Вагнера, музика, яка зненацька урвалася, замок на дверях… Та ми ж весь час були поряд!
— Кажете, Клаус? Ах, так!.. Так. Він стоїть у засідці біля штучного грота, у сквері, зразу ж за магазином? Так, я зрозумів, позаду Галері де Жод… Ні! Це назва магазину. Він дивиться в напрямку магазину? Таке враження, ніби він чекає на когось? Гаразд!.. Авжеж, я знаю цей сквер, він зветься «Нептун», в ніші, у гроті, є його статуя… Що? Що я сказав? Це не має значення… Повертайтеся до Вальца і слідкуйте далі… Прошу? Звичайно, він там чатує на росіянина… Трапиться щось непередбачене до нашого прибуття?..
В такому разі починайте діяти… Так, у цьому районі є наші люди. За магазином стежать з учорашнього дня.
Ганс фон Шульц поклав трубку. Ця розмова по телефону сповнила його радістю.
«Ось тепер повідомлення цього — він поглянув у свій блокнот, — цього Даннері, безумовно, заслуговує на увагу. Росіянин ховається в магазині і той студент, — він знову зазирнув у блокнот, — Жюль Грак, мусить його зустріти. Мабуть, не обійшлося без участі працівників магазину. Ну що ж, я охоче візьмуся і за них.
Він одним духом вихилив склянку коньяку і подзвонив Вернеру.
«Цього слизняка я відправлю на російський фронт. А може, заодно і того гладкого бовдура Клауса».
Жюль Грак стояв у сквері, фамільярно спершись на плече статуї Нептуна, байдужий до холоду, і краєчком ока спостерігав за типом у шкіряному пальті, що вже п'ять хвилин вперто стовбичив на розі вулиць Тур д'Овернь і д’Асса, не звертаючи уваги на густий сніг.
Неясна тривога ворухнулася в серці Жюля.
«Підозріла пика у цього типа. Схожий на фліка. Німець? Напевне, німець. Присягаюсь, що він стежить за магазином».
Жюль Грак здригнувся.
«То що ж робити? Стояти отак і дивитися на них чи як?»
Коли він побачив чоловіка, що підійшов до типа в шкіряному пальті і став біля нього, спершись на дорожний стовп із погнутим і подряпаним знаком, який забороняв зупинку машин, всі сумніви розвіялись.
«Гестапо. Це гестапо!»
Він помітив, що гестапівці стежать не тільки за магазином, а й за ним.
Жюль Грак залишив грот, перейшов сквер і опинився на вулиці.
«Треба бути обережним. Добре, що у нас є машина. Якщо припече, чкурнемо до таратайки Франсіска на бульвар Дезе, і шукай вітра в полі».
Жюль зупинився, витяг носову хустку і удав, ніби витирає обличчя.
Він повагом рушив далі, коли побачив, як з магазину вийшли Марі-Те разом з двома чи трьома відвідувачами. Вона попрямувала до нього і, проходячи мимо, промовила:
— Він зараз виходить, Одягнений у робочий комбінізон, в береті.
Не дивлячись на неї, Жюль тихо наказав:
— Йди до машини і скажи Франсіску, хай заводить мотор. Там шупо.
Точно об одинадцятій годині, з першим ударом баштового годинника собору, Сергій Ворогін вийшов із службового виходу, невпізнанний у своєму вбранні, без бороди, і помітив навпроти на тротуарі Жюля Грака.
Він уже переходив брук, прямуючи до нього, коли четверо чоловіків вийшли з вузької вулиці Кош. Шкіряне пальто і той, другий, махнули їм рукою і крикнули щось по-німецькому. Й одразу ж пролунало по-французьки: