Він роздратовано взяв каталог.
— Це зловживання суспільною довірою. Адже ніхто не має права раніше за інших дізнатися про зміни в цінах, — це можна було трактувати як порушення федерального законодавства; Рік спробував згадати назву відповідного закону, але так і не зміг. — Я забираю журнал із собою,— сказав він, розстебнув портфель і жбурнув туди каталог.
Після хвилинної запинки Елдон Роузен втомлено промовив:
— Бачите, офіцере, не в наших правилах отримувати інформацію...
— Я не офіцер, — заперечив Рік. — Я — мисливець за головами, — з портфеля він видобув пристрій Войґта-Кампфа, сів за найближчий столик з червоного дерева і почав прилаштовувати доволі нескладний самопис.— Можете запросити перший об’єкт тестування, — повідомив він Елдону Роузену, який мав тепер як ніколи загнаний вигляд.
— Мені також хотілося б на це поглянути, — сказала Рейчел, сідаючи поряд. — Ніколи не бачила, як проводиться тест на емпатію. І що показують оті пристрої?
— Ось цей, — він простягнув плаский адгезивний диск з проводами,— визначає розширення капілярів у ділянці обличчя. Відома первинна рефлекторна реакція, так званий «сором» або «збентеження», відповідь організму на морально приголомшливий подразник. Вона не підконтрольна силі волі, на противагу електропровідності шкіри, диханню або частоті сердечних скорочень, — відтак він показав Рейчел пристрій голчастого спрямування світла.— А цей прилад реєструє коливання в очних м’язах. У поєднанні зі «збентеженням» можна виявити навіть найменш помітні коливання...
— Відсутні в андроїдів, — закінчила Рейчел.
— Андроїди не реагують на запитання-стимули; хоча з погляду біології вони живі. Умовно.
— Ну, що ж, протестуйте мене, — заявила Рейчел.
— Навіщо? — запитав здивовано Рік.
Тут уже Елдон Роузен втрутився в розмову й захриплим голосом промовив:
— Вона — ваш перший об’єкт тестування. Вона може бути андроїдом. Сподіваюся, ви все з’ясуєте.
Потім якось дуже незграбно опустився в крісло, вийняв сигарету, прикурив і спостерігав, не відводячи погляду.
Розділ 5
Тонкий промінь сріблястого світла рівномірно освітлював ліве око Рейчел Роузен, а до її лівої щоки прилип сітчастий диск. Вона здавалася спокійною. Усівшись так, щоб бачити показники обох індикаторів приладу Войґта-Кампфа, Рік Декард промовив:
— Я змальовуватиму вам різні соціальні ситуації. А ви якнайшвидше казатимете про своє ставлення до кожної з них. Час, звісно ж, фіксується.
— Отже, — відповіла Рейчел сухо, — мої усні відповіді до уваги не беруться. На показники ваших приладів впливатимуть лишень очні м’язи та капілярні розширення. Але я відповідатиму; хочу випробувати себе... — вона запнулася. — Починайте, містере Декард.
Рік, вибравши запитання №3, заходився читати:
— Вам подарували на день народження портмоне з телячої шкіри.
Обидва індикатори враз проскочили зелений колір і сягнули червоного; сіпнулися далеко, але вмить повернулися назад.
— Я не прийму такого подарунка,— сказала Рейчел. — Також заявлю на цю людину в поліцію.
Зробивши помітку, Рік провадив тест далі, читаючи восьме запитання профільної шкали Войґта-Кампфа.
— У вас маленький син і він показує вам свою колекцію метеликів, включно з баночкою для заморення.
— Я відведу його до лікаря, — промовила Рейчел тихим, але твердим голосом. Знову підстрибнули обидві стрілки, але цього разу не так далеко. Він зробив чергову помітку.
— Ви сидите й дивитеся телепрограму, — читав він, — і раптом помічаєте осу, що повзе по вашому зап’ясті.
— Я вб’ю її, — сказала Рейчел. Цього разу стрілки майже не ворухнулись, хіба що ледь затремтіли. Він це також помітив, а тоді обережно вибрав наступне запитання.
— У журналі ви натрапили на кольорове фото оголеної дівчини на всю сторінку, — він запнувся.
— Ви проводите цей тест, щоб виявити, чи я андроїд, — запитала Рейчел, — а чи, може, для того, щоб перевірити мою схильність до гомосексуалізму?
Стрілки не поворухнулися. Він вів далі:
— Вашому чоловікові подобається це фото, — стрілки не фіксували реакції. — Дівчина лежить долілиць на великому чудовому килимку із ведмежої шкури, — стрілки не поворухнулися, а він подумав: «Реакція андроїда. Вона пропустила найголовніше в запитанні — шкуру мертвої тварини. Її мозок, себто мозок андроїда, зосереджений на інших подробицях». — Ваш чоловік чіпляє фото на стіні свого кабінету, — закінчив він, і тепер стрілки зарухалися.
— Я не дозволю йому цього зробити,— сказала Рейчел.
— Гаразд, — промовив він, кивнувши головою. — Тепер ось таке. Ви читаєте роман, написаний за довоєнних часів. Головні герої перебувають на Рибальській набережній у Сан-Франциско. Вони зголодніли і заходять у ресторан, що спеціалізується на приготуванні страв з морепродуктів. Один із них замовляє омарів, тож шеф-кухар кидає омарів у каструлю з окропом, а головні герої стоять поруч і спостерігають.
— О боже, — вихопилося у Рейчел. — Який жах! Невже колись так робили? Яка жорстокість! В окропі живі омари?
Однак індикатори не поворухнулися. Формально, її реакція була правильною. Але симульованою.
— Ви винаймаєте в горах будинок, — провадив він, — у рекреаційній зоні. Грубі сукуваті соснові колоди, великий камін.
— Так, — сказала Рейчел і нетерпляче кивнула головою.
— На стіні хтось повісив старовинні мапи, гравюри Каррієра та Айвза, а над каміном голова оленя, дорослий самець з розгалуженими рогами. Люди навколо вас захоплюються інтер’єром будиночка, а ви...
— Лише не головою оленя, — заперечила Рейчел. — Стрілки колихнулися тільки в межах зеленого регістру.
— Ви завагітніли, — провадив Рік, — від чоловіка, що пообіцяв з вами одружитися. Чоловік покидає вас і йде жити до іншої жінки, вашої найкращої подруги; ви робите аборт і...
— Я ніколи не зроблю аборт, — сказала Рейчел. — У будь-якому разі це неможливо. За це карають довічним ув’язненням, до того ж поліція пильно стежить, — цього разу обидві стрілки стрімко стрибнули на червоне.
— А звідки ви знаєте, — запитав її з цікавістю Рік, — про складнощі, пов’язані з отриманням дозволу на аборт?
— Про це всі знають, — відповіла Рейчел.
— Видалося, ніби ви знаєте це з власного досвіду, — він уважно спостерігав за стрілками; вони знову стрибнули далеко від нульової позначки. — І ще одне запитання. Ви йдете на побачення з чоловіком, і він запрошує вас до своєї квартири. Вдома він пропонує вам випити. Тримаючи келих у руці, крізь відчинені двері ви помічаєте на стінах спальні плакати, на яких зображено мальовничий бій биків, і йдете подивитися на них зблизька. Він проходить за вами. Зачиняє двері. Обіймає вас і каже...
— А що таке плакат із боєм биків?
— Це великі, зазвичай кольорові малюнки, на яких зображено матадора у накидці й бика, що намагається простромити його рогом,— це його дещо спантеличило. — А скільки вам років? — запитав він; може, вся суть у її віці.
— Мені вісімнадцять,— промовила Рейчел.— Гаразд, тож чоловік зачиняє двері й обіймає мене рукою. І що він каже?
— А ви знаєте, чим закінчуються бої биків? — запитав Рік.
— Думаю тим, що хтось зазнає ушкоджень.
— Бика завжди вбивають укінці, — він чекав, спостерігаючи за двома стрілками. Вони хіба що трохи здригнулися і не більше. Жодного істотного відхилення. — Тепер останнє запитання, — сказав він. — Із двох частин. Ви дивитеся по телебаченню старий фільм, ще довоєнний. Показують бенкет, саме в розпалі; гості смакують сирими устрицями.
— Фу, — відреагувала Рейчел; стрілки вмить стрибнули.
— Головна страва — варений собака, фарширований рисом, — цього разу стрілки знову стрибнули, але вже не так далеко, як при згадці про сирих устриць. — Сирі устриці для вас відразливіші, ніж страва з вареного собаки? Звісно ж ні.