— Нікому не під силу здолати мотлох, — сказав він, — хіба що на якийсь короткий час і лише в окремо взятому місці, ну, скажімо, у себе в квартирі мені вдалося досягти певної рівноваги між натиском мотлоху і немотлоху, принаймні поки що. Але досить мені померти або кудись переїхати, і мотлох знову все захопить. Це універсальний принцип, що діє скрізь у всесвіті; весь усесвіт рухається до завершальної стадії остаточного і всеосяжного захаращення, — й одразу виправився: — За винятком, зрозуміло, пагорба, на який сходить Вілбер Мерсер.
Дівчина не зводила з нього очей.
— Не розумію.
— Мерсеризм усе розставляє на свої місця, — він знову страшенно здивувався. — Ви що, не поринаєте у злиття? Не маєте емпатомодулятора?
Після запинки дівчина обережно відповіла:
— Свого не взяла. Думала, тут знайду.
— Але ж емпатомодулятор, — Ісидор аж затинався від хвилювання,— це найособистіша річ! Це продовження вашого тіла; з його допомогою ви спілкуєтеся з іншими людьми і перестаєте бути самотніми. Це всі знають. Мерсер навіть дозволяє таким людям, як я... — він запнувся. Але вже було пізно; вона вже все зрозуміла; це він побачив з її обличчя, на якому спалахнула раптова відраза. — Я майже склав тест IQ, — сказав він принишклим, нерівним голосом. — Я ще не пропащий спеціал, тільки помірний; далеко не такий, яких ви могли бачити. Але Мерсер не звертає уваги на такі речі.
— Як на мене, — заявила дівчина, — це найбільший недолік мерсеризму.
Її голос лунав чітко і байдуже; вона тільки констатувала факт, здогадався він. Факт свого ставлення до пустолобих.
— Думаю, мені вже час підійматися до себе, — промимрив він і пішов від неї, стиснувши в руці грудку маргарину; від тепла його руки маргарин нагрівся і розм’як.
Дівчина дивилася йому вслід із байдужим виразом на обличчі. А тоді гукнула:
— Почекайте.
— Що таке? — він обернувся.
— Ви мені будете потрібні. Щоб допомогти відшукати трохи меблів у придатному стані. З інших квартир, як ви казали, — вона підійшла до нього, її оголена верхня половина тіла була гладенька й худорлява, без жодного зайвого грама ваги. — О котрій годині ви приходите з роботи? Тоді й допоможете.
— Може, приготуєте щось на вечерю? Якщо я принесу продукти? — припустив Ісидор.
— Ні, я маю багато роботи.
Дівчина дуже легко, без найменших вагань відмахнулася від його пропозиції; він це помітив, він це відчув, але не розумів чому. Тепер, коли її страх уже майже розвіявся, у ній проявлялося щось інше. Щось набагато дивніше. «І гідне жалю, — подумав він. — Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів, можна сказати, подих нізвідки; річ була не в тому, що вона зробила або сказала, а в тому, що вона не зробила і не сказала».
— Іншого разу, — мовила дівчина і повернула до дверей своєї квартири.
— Запам’ятали, як мене звати? — нетерпляче запитав він.— Джон Ісидор, я працюю у...
— Ви повідомили, у кого ви працюєте, — на хвилю вона затрималася перед дверима; а відчинивши їх, сказала: — У якогось страхітливого чоловіка на ім’я Ганнібал Слоут, який, я впевнена, існує тільки у вашій уяві. А мене звати... — вона кинула на нього прощальний холодний погляд, коли заходила до своєї квартири, трохи завагалася і закінчила: — Рейчел Роузен.
— З «Корпорації Роузен»? — запитав він.— Найбільшого у світі виробника гуманоїдних роботів для колоніальної програми?
Незрозуміла тінь промайнула її обличчям, але одразу щезла.
— Ні, — процідила вона. — Я ніколи не чула про них; нічого про це не знаю. Це, мабуть, плід вашої пустолобої уяви. Джон Ісидор і його особистий, приватний емпатомодулятор. Бідолашний містер Ісидор.
— Але ваше ім’я свідчить, що ви...
— Взагалі-то мене звати Пріс Стреттон. Це — моє ім’я по чоловікові; я завжди користуюся тільки цим ім’ям. Я ніколи не використовую жодне інше ім’я, окрім Пріс. Тож називайте мене Пріс, — вона замислилася і додала: — Ні, ліпше звертайтесь до мене «міс Стреттон». Ми ще не знаємо одне одного. Принаймні я вас не знаю.
Двері за нею зачинилися, а він залишився стояти на самоті в запорошеному тьмяному коридорі.
Розділ 7
«Ось так воно, — розмірковував Дж. Р. Ісидор, тримаючи в руці розм’яклу грудку маргарину. — Може, вона ще передумає і дозволить називати себе Пріс. Якби я зміг роздобути банку довоєнних консервованих овочів на вечерю... Але, може, вона не вміє куховарити,— раптом замислився Ісидор. — Гаразд, тоді я куховаритиму; я приготую вечерю для нас обох. Я все їй розкажу й покажу, тож потім вона сама готуватиме, якщо захоче. Мабуть, захоче, якщо знатиме як; наскільки я можу припустити, більшість жінок, навіть такі молоді, як вона, люблять куховарити: це в них у крові».
Темними сходами він повернувся до своєї квартири. «До неї й справді не доступишся, — думав він, одягаючи білу робочу уніформу. — Тепер навіть якщо я дуже покваплюся, то все одно запізнюся на роботу, і містер Слоут дуже розсердиться, ну, то й що з того? Дивно, але вона ніколи не чула про Бастера Орендні. Це неймовірно; Бастер — найважливіша жива людина, за винятком, певна річ, Вілбера Мерсера... але Мерсер, — казав він собі, — це не якась там звичайна людина; очевидно, він є втіленням певного архетипу з далеких зірок, привнесеним у нашу культуру космічною матрицею. Принаймні я чув щось таке від людей; наприклад, від містера Слоута. А Ганнібал Слоут вже знає, що каже».
«Дивно, що вона настільки непослідовна щодо свого імені, — розмірковував він. — Може, їй потрібна допомога. А чим я можу їй допомогти? — запитав він самого себе. — Пустолобий спеціал; що я знаю? Мені не можна одружуватися, і я не можу емігрувати, тож пилюка зрештою мене доконає. Мені нічого їй запропонувати».
Одягнувшись, він вийшов з квартири і підійнявся на дах, де стояв його вживаний побитий говеркар.
Годину по тому, сидячи у фургоні компанії, він забирав першу тварину, що вийшла з ладу. Електричного кота, який лежав у пластмасовій пилонепроникній коробці в задній частині фургона і важко нерівномірно дихав. «Ще трохи і я подумаю, що він справжній», — зауважив Ісидор, коли мчав до Ветеринарної клініки Ван Несса — отої вміло замаскованої майстерні, що ледь животіла через високу конкуренцію у сфері обслуговування механічних тварин.
А кіт аж стогнав у своїй муках.
«Ого, — сказав собі Ісидор. — Звучить так, ніби він справді помирає. Може, закоротила десятирічна батарейка і перегорають схеми. Доведеться попрацювати Мілту Бороґрову. Ну що ж, майстер ветеринарної клініки матиме що робити. Ех, я ж не сказав власнику кота навіть приблизної вартості ремонту, — похмуро пригадав Ісидор. — Він просто дав мені кота і пояснив, що вночі тварина почала глючити, а тоді він, мабуть, полетів на роботу». Хай там як, та їхня розмова на тому завершилася; власник кота з ревом підійнявся в небо у своїй новій потужній, створеній під замовлення моделі говеркара. А «клініка» отримала чергового клієнта.
— Що, вже не потерпиш до майстерні? — сказав котові Ісидор. Кіт і далі хрипів. — Гаразд, заряджу тебе по дорозі, — вирішив Ісидор; він сів на найближчий дах і припаркувався, не вимикаючи двигуна, потім поліз у задню частину фургона й відчинив пилонепроникну коробку, яка в поєднанні з його білим вбранням і назвою клініки на фургоні створювала враження, нібито справжній ветеринар виймає з коробки справжню тварину.
Електричний механізм під хутром, достеменно схожим на сіру котячу шерсть, безперестанку хрипів і пускав бульбашки, лінзи очей посоловіли, металічні щелепи міцно стиснулися. Найбільше його дивували «хворі» електричні схеми в штучних тваринах; пристрій, який тепер лежав у нього на колінах, був влаштований так, що за несправності головного компонента механізму вся тварина була на вигляд не зламаною, а хворою. «Мене б така обманула», — подумав Ісидор, намагаючись намацати на вкритому шерстю ерзац-животі приховану панель управління (зовсім невелику на цьому типі підробних тварин) чи хоча б розетку швидкої підзарядки батареї. Але не знайшов. Часу мав обмаль; а кіт уже практично вийшов з ладу. «Якщо причина в короткому замиканні, — розмірковував він, — то почнуть перегорати схеми, тому мені, мабуть, треба від’єднати один із проводів батареї; механізм перестане функціонувати, і з ним нічого не станеться. У майстерні ж Мілт знову зарядить батарею».