Він вправно перебирав пальцями вздовж псевдохребців ерзац-тварини. Десь там мають бути проводи. Хороший муляж, нічого не скажеш; просто до біса ідеальна імітація. Проводів не видно навіть після пильного огляду. Мабуть, це виріб фірми «Вілрайт і Карпентер» — їхні коти коштують значно більше, і на вигляд як справжні.
Нарешті він облишив вовтузитися, бо механічний кіт сам собою перестав функціонувати; очевидно, коротке замикання, якщо тільки саме це було причиною виходу кота з ладу, повністю розрядило батарею, і трансмісія завмерла. «Це недешево коштуватиме, — подумав він скрушно. — Видно, власник лінувався і не віддавав тварину тричі на рік у майстерню для профілактичної чистки та змащування; все було б цілком інакше. Може, хоч цей випадок його чогось навчить».
Повернувшись у крісло водія, він перевів кермо в положення «набір висоти», знову злетів у повітря і попрямував до ремонтної майстерні. Але тепер йому хоча б не доводилося вислуховувати дратівливого хрипіння того хитромудрого механізму; він навіть дещо розслабився. «Дуже дивно, — замислився він, — адже я знаю, що це звуконаслідувальні хрипи механічної тварини, у якої перегорають схеми і розряджається батарея, але все одно мені аж недобре робиться. Треба шукати іншу роботу, — ця думка завдала йому болю. — Якби я склав тест IQ, то нізащо б не пішов на цю принизливу роботу, яка ще й викликає негативні емоції. З іншого боку, симульовані страждання механічних тварин нітрохи не турбують Мілта Бороґрова чи нашого боса Ганнібала Слоута. Тож, може, я, — казав собі Джон Ісидор, — надмірно чутливий. Можливо, людина, коли деградує й опускається щаблями еволюції, як це відбувається зі мною, коли вона сходить у замогильну драговину спеціалів... гаразд, ліпше про таке не думати». Ніщо його так не пригнічувало, як миттєвості болісного зіставлення своїх теперішніх розумових здібностей з тими, які мав раніше. Щодня згасала його кмітливість і життєва енергія. Як і тисячі інших спеціалів, тут, на Террі, він дедалі ближче підходив до купи попелу. Перетворювався на живу Пульсацію.
Щоб створити собі ілюзію компанії, він увімкнув у кабіні фургона радіо і слухав передачу Бастера Орендні, котра так само, як і на телебаченні, тривала щодня по двадцять три безперервних «гарячих» години... година, що залишалася, відводилася на релігійне вилогінення, десять хвилин тиші — а тоді знову релігійне залогінення.
— ... радий тебе знову бачити у себе в студії,— говорив Бастер Френдлі. — Отже, Амандо, минуло аж два дні, відколи ми з тобою бачилися. Ти почала зніматися в новому серіалі?
— Я збіралас зніматса фчора, алє оні хотілі почінаті о сім...
— О сьомій пополудні? — перепитав Бастер Френдлі.
— Такк, фсе правильно, Бустер; о сім! — Аманда Вернер засміялася своїм знаменитим сміхом, майже настільки награним, як у Бастера. Аманда Вернер і кілька інших чарівних, елегантних, високогрудих іноземок з невідомо яких країн і ще кілька так званих провінційних гумористів складали незмінну основу шоу Бастера. Такі жінки, як Аманда Вернер, насправді ніколи не знімалися в кінофільмах, не грали у виставах; вони проводили своє дивне пречудове життя як гості на безкінечному шоу Бастера, як Ісидор якось підрахував, аж по сімдесят годин на тиждень.
«Як тільки Бастерові Френдлі вдається записувати одночасно радіо- і телепередачі? — дивувався Ісидор.— І як Аманда Вернер устигає з’являтися на шоу буквально через день, місяць за місяцем, рік за роком? Як вони можуть отак без спочинку торохтіти?» Ніколи не повторюються, принаймні йому не вдавалося їх на цьому зловити. Їхні репліки завжди дотепні, завжди свіжі і начебто не скидаються на завчені. Волосся Аманди переливалося, очі сяяли, зуби блищали; вона ніколи не нітилася, ніколи не втомлювалася, ніколи не розгублювалася і не барилася з відповіддю на безконечне плетиво Бастерових жартів, дотепів і кпинів. Трансляція радіо- і телепередач Бастера Френдлі здійснювалася через супутник по всій Землі; емігрантів колоніальних планет також щедро обдаровували Бастеровими передачами. Робили спроби транслювати їх у напрямку Проксими на випадок колонізації тієї далекої планети. Якби «Саландер-3» зумів долетіти до свого кінцевого пункту призначення, то й там на подорожніх уже б чекало шоу Бастера Френдлі. І вони б тішилися, як малі діти.
Але одна така собі, може, і несуттєва дрібничка у Бастерові Френдлі таки дратувала Джона Ісидора. Дуже тонке, майже непримітне висміювання емпато-модулятора. І то не раз чи двічі, а постійно, безліч разів. Фактично Бастер і зараз це робив.
— ...і ніхто не вцілить у мене каменем, — Бастер далі теревенив з Амандою Вернер. — Якщо захочу піднятися на якусь гору, то обов’язково візьму з собою пару пляшок Будвайзера! — публіка в студії засміялася, а Ісидор почув дружні аплодисменти. — І я повідомлю вам свою ретельно перевірену сенсаційну новину — це станеться рівно за десять годин!
— І мене таккош, дорогей! — просторікувала Аманда. — Візмі міне іс собойу! Йа піду с тобойю, а колі кінут камін, йя захисну тебе!
Знову загула, заплескала публіка, а Джон Ісидор відчув, як угору потилицею сочиться розгублена безсила лють. Чому це Бастер Френдлі завжди чіпляється до мерсеризму? Адже нікому, здається, мерсеризм не заважає; навіть ООН його схвалює. До того ж американська й радянська поліція визнала вже публічно, що завдяки мерсеризму знижується рівень злочинності, позаяк вчення спонукає громадян до чулішого ставлення до ближніх своїх. «Людство потребує дедалі більше емпатії», — не раз заявляв Генеральний секретар ООН Тітус Корнінґ. «Можливо, Бастер просто заздрить, — припускав Ісидор. — Ну, тоді це багато чого пояснює; вони змагаються з Мерсером між собою. Але за що? За наші думки, — вирішив Ісидор. — Вони змагаються за право контролювати наші психічні стани; з одного боку — емпатомодулятор, а з іншого — регіт Бастера і його недолугі спонтанні кпини. Треба буде сказати про це Ганнібалу Слоуту, — постановив він. — Запитаю, чи це правда; він повинен знати».
Ісидор припаркував фургон на даху Ветеринарної клініки Ван Несса і швидко поніс пластикову коробку з нерухомим підробним котом униз до Ганнібала Слоута. Коли він зайшов у кабінет, містер Слоут відірвав погляд від реєстру запчастин, а його сіре, борознисте обличчя взялося брижами, немов хтось кинув у воду камінь. Надто старий для еміграції, Ганнібал Слоут, хоча й не спеціал, був приречений доживати решту свого віку на Землі. Рік за роком пилюка дедалі більше роз’їдала його тіло; риси обличчя стали невиразними й сірими, навіть думки його стали сірими; він увесь усохся, ноги зробилися кволими, а хода хиткою й непевною. Він дивився на світ крізь окуляри, в буквальному сенсі цього слова, запорошені пилюкою. З якихось причин він ніколи не витирав своїх окулярів. Здавалося, він уже давно визнав свою поразку; він змирився з радіоактивною пилюкою, а вона енергійно взялася за своє завдання повернути його в небуття. Вона вже встигла затуманити його зір. А впродовж тих кількох років, які йому ще залишалися, вона зруйнує й решту його органів чуття, аж поки насамкінець не залишиться тільки його скреготливий, немов у птаха, голос, після чого і він стихне, назавжди.
— Що там у тебе? — поцікавився містер Слоут.
— Кіт із закороченим блоком живлення, — Ісидор поклав коробку на вкритий документами письмовий стіл боса.
— Навіщо він мені тут? — запитав Слоут. — Віднеси його до Мілта.
Але все ж таки за звичкою відчинив коробку і вийняв підробну тварину. Колись він сам був ремонтним майстром. І то дуже хорошим.
— Думаю, Бастер Френдлі й мерсеризм змагаються між собою за наші душі, — промовив Ісидор.
— Якщо це так, — відповів Слоут, оглядаючи кота, — то Бастер перемагає.
— Він перемагає тепер,— уточнив Ісидор,— але врешті-решт усе одно програє.
Слоут підвів голову й пильно подивився на Ісидора: