Щойно він почав читати орієнтування на Любу Люфт, як на дах за кілька ярдів від нього сіло говеркар-таксі. З нього вийшов червонолиций, рожевощокий чоловік років десь так за п’ятдесят, одягнений у довгу розкішну шинель російського покрою і, усміхаючись та подаючи руку, пішов у напрямку Рікового говеркара.
— Містер Декард? — запитав він зі слов’янським акцентом. — Мисливець за головами з управління поліції Сан-Франциско? — порожнє таксі піднялося, і росіянин провів його неуважним поглядом. — Мене звати Шандор Кадалій, — сказав чоловік і відчинив двері, щоб протиснутися всередину кабіни до Ріка.
Вітаючись за руку з Кадалієм, Рік помітив, що представник ВПУ має при собі незвичну модифікацію лазерного пістолета, якої особисто він ще ніколи не бачив.
— А! Оця штука? — запитав Кадалій. — Незвична, правда? — він вийняв пістолет із кобури. — Роздобув на Марсі.
— Я думав, що знаю всі марки пістолетів, які є на озброєнні в поліцейських,— протягнув Рік.— Навіть вироблені на планетах-колоніях.
— Ми самі його удосконалили, — заявив Кадалій, усміхаючись, немов слов’янський Санта-Клаус, його рум’яне обличчя аж сяяло від гордості. — Подобається? Його функціональна перевага полягає в тому, що... візьміть, — він передав пістолет Ріку, який вивчав зброю з виглядом знавця своєї справи.
— То в чому його функціональна перевага? — запитав Рік. Він так нічого і не помітив.
— Натисніть спусковий гачок.
Спрямувавши дуло угору з вікна говеркара, Рік натиснув на курок. Але нічого не сталося; промінь не з’явився. Здивований, він розгублено обернувся до Кадалія.
— У ньому нема спускового механізму, — бадьоро проговорив Кадалій. — Він — у мене. Бачите? — він розтулив кулак і показав невеличку пластинку. — І я також можу ним управляти, до певної межі, звісно. Незалежно від того, куди він націлений.
— Ви ж не Полоков, ви — Кадалій, — сказав Рік.
— Упевнені, що не хотіли висловитися навпаки? Ви трохи збентежені.
— Я мав на увазі, що ви — Полоков, андроїд; ви не з радянської поліції, — Рік ногою натиснув на кнопку екстреного захисту в говеркарі.
— Що це з моїм лазерним пістолетом? Чому він не вистрілив? — Кадалій-Полоков вставляв і знову виймав мініатюрну спускову схему, цілячись із міцно затисненого в руці пістолета в Ріка.
— Синусоїдна хвиля, — промовив Рік. — Вона повністю нейтралізує лазерну енергію й перетворює її на звичайний пучок світла.
— Тоді мені нічого не лишається, як скрутити твою довгу шию, — андроїд відкинув зброю і з ревом схопив Ріка обома руками за горло.
Щойно андроїдові пальці вп’ялися у його шию, Рік вистрелив зі свого старомодного пістолета, який він завжди носив у кобурі під пахвою; куля з «Маґнума» 38-го калібру поцілила андроїду в голову і розтрощила його черепну коробку. «Нексус-6», який керував його діями, розлетівся на друзки, і вони шаленим вихором заповнили кабіну говеркара. Його частки, схожі на радіоактивний пил, опускалися на Ріка.
Прошите кулею тіло андроїда похитнулося назад, вдарилося об двері говеркара, відбилося і важко повалилося на Ріка; лише з великою натугою Рікові вдалося відштовхнути від себе рештки андроїда, які й досі смикалися.
Тремтливими пальцями він дотягнувся до слухавки відеофону в говеркарі і зателефонував до Палацу правосуддя.
— Хочу залишити офіційне повідомлення для Гаррі Браєнта, — сказав він. — Передайте йому, що з Полоковим я вже розібрався.
— Ви вже розібрались із Полоковим. А він зрозуміє ваше повідомлення?
— Так, — запевнив Рік і поклав слухавку.
«Боже, ще трохи, — думав він, — і не знати, хто б узяв гору Не можна було недооцінювати застереження Рейчел Роузен; але я знехтував ним і мало не поплатився життям». Поволі його надниркові залози перестали викидати в кров адреналін; серце помалу заспокоїлося, дихання нормалізувалося. Але він і далі тремтів. «Хай там як, але тисяча доларів — у мене в кишені, — сказав він подумки. — І я того вартий. Бо спритніший за Дейва. Безперечно, випадок із Дейвом мене все ж таки чогось навчив; і це треба визнати. Просто Дейва не було кому застерегти».
Укотре він зняв слухавку і набрав номер своєї квартири, бажаючи поговорити з Айрен. Тим часом припалив сигарету; тремтіння потрохи проходило.
На екрані з’явилося обличчя його дружини, одутле від шестигодинної депресії з елементами самозвинувачення.
— О, Ріку, привіт.
— Що сталося з кодом 594, який я набрав для тебе, коли виходив із квартири? Ну, приємне визнання...
— Ти пішов, і я набрала інший код. А ти чого дзвониш? — Її голос знизився до пригніченого гудіння. — Я страшенно втомилася, і мені весь світ немилий. Навіть наше подружнє життя; а тебе ще й анді якийсь може вбити. Ти про це хочеш мені розказати, Ріку? Що тебе ухекав анді? — десь недалеко гримів телевізор: заглушаючи її слова, горлопанив Бастер Френдлі; Рік бачив, як ворушилися її губи, але чув лишень ослиний крик із телевізора.
— Послухай! — він перебив її. — Ти мене чуєш? Мені поталанило. Мав справу з новим типом андроїда, з яким, мабуть, ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися. Одного я вже деактивував, отже штука вже в нас у кишені. Ти знаєш, скільки ми отримаємо, коли я закінчу з цим?
Айрен дивилася на нього невидющими очима.
— Добре, — вимовила вона, кивнувши головою.
— Я ще не сказав!
Тепер він усе зрозумів; її депресія цього разу стала такою всепоглинальною, що вона його навіть не чула. Кричи не кричи; ніби говориш із порожнечею.
— Побачимося ввечері, — з гіркотою проговорив він і кинув слухавку на важіль.
«Та пропади вона пропадом, — сказав він подумки. — Тут ризикуєш життям, а їй хоч би що. Їй все одно, буде у нас страус, чи ні; нічим її не проймеш. Шкода, що я не здихався її два роки тому, коли ми подумували про розлучення. Я все ще можу це зробити», — нагадав він собі. Замислившись, він нагнувся і збирав розсипані по підлозі говеркара папери, зокрема й орієнтування на Любу Люфт. «Жодної підтримки, — подумки зазначив він. — Більшість андроїдів, з якими я зіштовхувався, були життєрадіснішими і мали жадобу до життя куди більшу, ніж моя дружина. Айрен геть мене не розуміє». І тут йому на думку знову спала Рейчел Роузен. «Її застереження щодо розумових здібностей „Нексус-6“, — зауважив він, — підтвердилися. Якщо вона не претендуватиме на частку преміальних, то чому б не залучити її до справи».
Сутичка з Кадалієм-Полоковим докорінно змінила його погляди.
Запустивши двигун говеркара, він злетів у небо й узяв курс на будівлю оперного театру, де, згідно із записами Дейва Голдена, якраз у цей час він міг знайти Любу Люфт.
Тепер він задумався і про неї. Деякі андроїди жіночої статі видавалися йому досить привабливими; до деяких він навіть відчував фізичний потяг, і то було дуже дивним відчуттям — знати, що вони машини, але все одно реагувати на них емоційно.
Узяти хоча б Рейчел Роузен. Ні, вирішив він; вона занадто худа. З нерозвиненими грудьми. Дитяча фігура, пласка і нецікава. Він може запопасти собі щось краще. А що орієнтування на Любу Люфт каже про її так званий «вік»? Він вийняв зім’ятий аркуш паперу і справді знайшов, скільки їй років. У відповідній графі значилося «двадцять вісім». Але сказати щось конкретно про її зовнішність можна буде тільки під час зустрічі — єдиний надійний спосіб дійти якогось висновку щодо анді.
«Добре, що хоч трохи знаюся на опері, — розмірковував Рік. — Це ще одна моя перевага над Дейвом; я більше цікавлюся культурою».
«Спробую розібратися з наступним анді, перш ніж звертатися по допомогу до Рейчел, — вирішив він. — Якщо тільки міс Люфт не виявиться винятково складним об’єктом». Але інтуїція підказувала йому, що не виявиться. Полоков був дуже небезпечним; а ті решта, які не знають, що за ними полюють, розколються одне за одним, він їх поскладає, як качок на полюванні.
Спускаючись на вишуканий дорогий дах будівлі оперного театру, він гучно виспівував попурі з арій, при цьому мимоволі вигадуючи італійські слова; Ріка охопив оптимістичний настрій навіть без адаптера «Пенфілда» під рукою. Його сповнювало радісне, жагуче очікування.