Ррозділ 9
У величезній, видовженій, як черево кита, старовинній, витесаній з каменю і вкритій сталлю будівлі оперного театру Рік Декард потрапив на лунку, галасливу, дещо сумбурну репетицію. Увійшовши до зали, він одразу впізнав Моцартову «Чарівну флейту», останню сцену першого акту. Раби мавра — чи то пак хор — завели свою пісню на кілька тактів раніше, а це звело нанівець нескладний ритм чарівних дзвіночків.
Яка насолода! Йому подобалася «Чарівна флейта». Він піднявся в бельетаж (ніхто його не помітив) і вмостився якнайзручніше. Ось Папаґено у своїй неймовірній накидці з пташиних пір’їн підійшов до Паміни й заспівав куплет, від якого у Ріка завжди наверталися на очі сльози, хай би де й коли він його почув чи згадав.
«У реальному житті, — подумав Рік, — немає чарівних дзвіночків, які б змусили ворога так легко щезнути в лісочку. І дуже шкода, що немає. Також жаль, що Моцарт незадовго після написання „Чарівної флейти“ помер від ниркової недостатності, не доживши навіть до тридцяти шести років. І був похований у невідомій спільній могилі разом із жебраками».
Задумавшись про такі невеселі речі, Рік із подивом розмірковував над тим, чи було в Моцарта передчуття, що майбутнього для нього вже не існує, що він уже використав відведений йому досить короткий час? «Можливо, я також уже використав відведений мені час, — думав Рік і спостерігав за ходом репетиції. — Закінчиться репетиція, закінчаться вистави, помруть співаки, а потім — так чи інакше — зітліє остання партитура; зникне саме прізвище „Моцарт“, і переможе пилюка. Не тільки на цій планеті, але й на інших також. Поки що ми чинимо опір. Так само, як анді поки що уникають мене і збільшують тривалість свого існування. Чи це буду я, а чи якийсь інший мисливець за головами, але все ж таки хтось укоротить їм віку. До певної міри, — раптом усвідомив він, — я — частина ентропії, що руйнує світ. „Корпорація Роузен“ створює, а я руйную. Або в крайньому разі їм так, напевне, здається».
На сцені Папаґено і Паміна розпочали діалог. Він перервав свої роздуми і слухав.
Папаґено: «Дитя моє, що нам тепер сказати?»
Паміна: «...тільки правду. Ось що ми скажемо».
Нахилившись уперед, Рік уважно розглядав Паміну, її величну одіж із багатьма складками, мантилью, що спадала з її голови на плечі. Він ще раз зазирнув в орієнтування й задоволено відкинувся на спинку крісла. «Ось тепер я побачив свого третього андроїда „Нексус-6“, — подумав він. — Любу Люфт. За іронією долі, її роль навіює сентиментальні почуття. Незважаючи на свою життєрадісність, бадьорість і вроду, андроїд-утікач навряд чи спроможний сказати правду; принаймні про себе».
На сцені співала Люба Люфт, а Рік із подивом думав про багатство її голосу, який не поступався найкращим, найвідомішим голосам у його фонотеці. «Корпорація Роузен» постаралася на славу, мусив визнати він. І тут Рік знову усвідомив себе, sub specie aeternitatis[4], руйнівником того, що бачить і чує. «Мабуть, що ліпше вона функціонує, то ліпшою вона є співачкою і тим більшою є потреба в таких, як я. Якби андроїди залишалися на рівні субстандартів, як оті старі q-40, що виготовляла „Корпорація Дерей“, то з ними ми не мали б жодного клопоту і відпала б потреба в моїх уміннях. Цікаво, коли мені варто це зробити з нею? — подумав він.— Мабуть, якнайшвидше. Наприкінці репетиції, коли вона піде у гримерку».
У кінці акту репетицію на якийсь час перервали. Диригент оголосив півторагодинну перерву англійською, французькою та німецькою мовами й вийшов із зали; музиканти полишали свої інструменти й також пішли зі сцени. Підвівшись, Рік попрямував за куліси, де були гримерки; тупцював у хвості гурту музикантів, вичікуючи і думаючи: «Найліпше якнайшвидше з нею покінчити. Якнайменше тестових запитань. Щойно переконаюся». Але технічно він зможе переконатися лише після отримання результатів тестування. «А раптом Дейв помилився щодо неї, — припускав він. — Хотів би я сподіватися, що таки помилився; але навряд». Професійна інтуїція вже підказувала йому висновок. А поки що вона його не підводила... за всі роки роботи в управлінні.
Зупинивши статиста, він запитав про місце розташування гримерки міс Люфт; статист, у гримі й костюмі єгипетського списоносця показав, куди йти. Рік підійшов до дверей, побачив аркуш паперу, на якому чорнильними літерами було виведено «МІС ЛЮФТ СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО» і постукав.
— Заходьте.
Він зайшов. Дівчина сиділа біля туалетного столика, на колінах тримала розгорнуту папку з нотами й робила помітки кульковою ручкою. Вона й далі залишалася в гримі та в костюмі Паміни, лишень без мантильї, яку повісила на вішак.
— Слухаю вас? — вона підвела погляд. Її світло-коричневі, неймовірно великі від сценічного гриму очі дивилися на нього не кліпаючи. — Я зайнята, хіба ви не бачите? — сказала вона англійською без найменшого акценту.
— Ви співаєте ліпше за Шварцкопф, — промовив Рік.
— Хто ви? — тепер її голос пролунав холодно і стримано... а ще він відчував інший різновид холоду, яким завжди віє від андроїдів. Постійно те саме: першокласні розумові здібності, спроможність досягати мети, але також це. Це викликало в нього жалість. Але без цього він не зміг би їх виявити.
— Я з поліцейського управління Сан-Франциско, — відрекомендувався він.
— О? — Її величезні проникливі очі не кліпали, залишалися спокійними. — І що вас сюди привело? — Її голос, як не дивно, був люб’язним.
Сівши на крісло поряд, він розстебнув портфель.
— Мене відрядили сюди провести стандартний профільний тест. Це забере у вас лише кілька хвилин.
— Цього не уникнути? — вона жестом показала на партитуру в матер’яній палітурці. — У мене купа роботи, — вона почала тривожитися.
— Так, не уникнути, — він вийняв необхідні прилади для проведення тесту Войґта-Кампфа і почав їх налаштовувати.
— Тест IQ?
— Ні. На емпатію.
— Мені треба одягти окуляри, — вона простягла руку, щоб відчинити шухляду туалетного столика.
— Якщо ви можете вивчати партитуру без окулярів, то зможете обійтися без них і під час тесту. Я показуватиму вам малюнки та ставитиму запитання. А ви тим часом...— він підвівся, підійшов до неї і приставив до її надміру напудреної щоки адгезивну пластину з датчиками. — І ще світло, — сказав він, спрямовуючи під потрібним кутом стержень із променем. — От і все.
— Ви думаєте, що я андроїд? Так? — Її голос стишився майже до шепоту. — Я не андроїд. Ніколи не була на Марсі; я навіть ніколи не бачила андроїда! — Її накладні вії дрібно тремтіли; він помітив, що вона намагається опанувати себе. — Ви отримали інформацію про перебування в трупі андроїда? Я вам залюбки допоможу, а якби я була андроїдом, то хіба воліла б вам допомогти?
— Андроїд, — пояснював він, — не переймається тим, що трапиться з іншим андроїдом. Саме за цією характерною рисою ми їх і виявляємо.
— Тоді, — відповіла міс Люфт, — ви — андроїд.
Це його збило з пантелику; він витріщився на дівчину ошелешено.
— Тому, — провадила вона, — що ваша робота полягає в тому, щоб їх убивати, хіба не так? Ви ж той, як його... — вона намагалася пригадати.
— Мисливець за головами, — підказав Рік. — Але не андроїд.
— А цей тест, який ви хочете застосувати до мене, — тепер вона говорила своїм звичним голосом, — ви самі його складали?
— Так, — він кивнув головою. — Колись давно, коли влаштовувався на роботу в управління.
— А може, це фальшивий спогад. Хіба вам не траплялися андроїди з фальшивими спогадами?
— Моє начальство поінформоване про цей тест. Його проведення не підлягає обговоренню.
— А може, колись жила собі людина, дуже схожа на вас; одного чудового дня ви її вбили і посіли її місце. А ваше начальство навіть не здогадується, — вона всміхнулася. Наче запрошувала погодитися зі своїм припущенням.