— Полоков мало не вкоротив мені віку, — зронив Рік.
— Так, з ним щось було не гаразд. Але не думаю, що ми мали однаковий тип мозку; його, мабуть, було піддано оновленню або хтось із ним напартачив — змінена структура, невідома навіть нам. Проте вийшло непогано. Може, навіть дуже непогано.
— Коли я зателефонував додому — чому я не побачив дружини? — допитувався Рік.
— Усі наші відеофонні лінії — внутрішні. Тож кожен дзвінок переадресовується у якийсь із кабінетів, розташований у будівлі. У нас тут гомеостатична організація, Декарде. Така собі петля, відокремлена від решти Сан-Франциско. Ми знаємо про місто, що зовні, але воно не знає про нас. Іноді випадкова людина, така, як ви, наприклад, потрапляє до нас, або її приводять до нас, як сталося з вами... з метою самозахисту,— він гарячково вказав на двері кабінету. — Ось іде наш непосидючий працівник Філ Реш і несе маленький переносний пристрій для тестування. Тямущий хлопець? Захотілося йому зруйнувати власне життя, моє і, можливо, ваше також.
— Але ж ви, андроїди, не переймаєтеся одне одним, коли хтось із вас потрапляє в біду.
— Маєте рацію; здається, нам бракує однієї здатності, притаманної людям. І здається, її називають здатністю до емпатії, або співпереживання.
Відчинилися двері кабінету; в проході постав Філ Реш, тримаючи в руках якийсь прилад з довгими проводами.
— Ось ми й прийшли, — сказав він, зачинивши за собою двері; він сів у крісло, встромивши штепсель приладу в електричну розетку.
Різко викинувши праву руку, Ґарланд націлився на Реша. Тієї самої миті Реш, а за ним і Рік Декард упали з крісел на підлогу; водночас Реш вихопив свій лазерний пістолет і, падаючи, вистрелив у Ґарланда.
Лазерний промінь, спрямований вправною після довгих років тренувань рукою, розітнув голову інспектора Ґарланда навпіл. Він нахилився вперед, а з його руки випав мініатюрний лазерний випромінювач і покотився по столі. Труп захитався на кріслі, а тоді, мов напханий лайном мішок, сповз із крісла і повалився на підлогу.
— Видно, забув, — сказав Реш, підводячись з підлоги, — що це моя робота. З великою точністю я можу передбачити, що саме збирається зробити андроїд. Думаю, ви також, — він відклав свій лазерний пістолет, нагнувся і з цікавістю оглядав тіло колишнього начальника. — І що він устиг вам наговорити, поки я ходив?
— Що він — андроїд. І ви... — Рік запнувся, його мозок аж загудів, прораховуючи і вибираючи варіанти; зрештою він закінчив фразу трохи інакше, ніж збирався: — ... і що ви його дуже скоро виявите,— а тоді додав: — Буквально за кілька хвилин.
— Ще щось?
— Що ця будівля кишить андроїдами.
— Нелегко нам з вами буде з неї вислизнути, — замислено проговорив Реш. — Хоча фактично я маю право будь-коли звідси вийти. А також вивести з собою затриманого, — він прислухався; жодного звуку з-поза меж кабінету. — Сподіваюся, вони нічого не почули. Мабуть, ще не встигли нашпигувати «жучками» для прослуховування, щоб здійснювати моніторинг перебігу подій у кабінеті, — носаком черевика він обережно торкнувся тіла андроїда. — Мисливець із часом виробляє у собі здатність передбачення; ще до того, як зайти у кабінет, я вже знав, що він вистрелить у мене. Відверто кажучи, мене дивує, чому він не вистрелив у вас, поки я ходив нагору.
— Він збирався це зробити,— підтвердив Рік.— Тримав мене під прицілом потужного поліцейського лазерного пістолета. Але передумав. Переймався більше вами, аніж мною.
— Андроїд завжди втікає туди, куди жене його мисливець, — цілком серйозно мовив Реш. — Ви розумієте, що тепер вам необхідно якнайшвидше повернутися до оперного театру і знешкодити Любу Люфт ще до того, як хтось попередить її про все, що тут сталося. Попередить, ліпше сказати, андроїда Любу Люфт. Ви також думаєте про них як про неістот?
— Колись думав, — відповів Рік. — Коли у мені прокидалися докори сумління через роботу, яку доводилося виконувати; це така захисна реакція, і я думав про них, як про неістот, але тепер не маю у цьому потреби. Гаразд, тоді я якнайшвидше повернуся до оперного театру. За умови, що ви мене таки звідси виведете.
— Думаю, нам краще знову посадити Ґарланда за стіл, — вирішив Реш і з натугою вмостив тіло андроїда в крісло, склавши його руки й ноги так, щоб він мав доволі природну позу, звісно, якщо хтось не зайде і не приглядатиметься зблизька. Філ Реш натиснув кнопку інтеркому на столі: — Інспектор Ґарланд просить не турбувати впродовж наступної півгодини. Він дуже зайнятий і ні з ким не розмовлятиме.
— Так, містере Реш.
Відпустивши кнопку інтеркому, Філ Реш сказав Рікові:
— Мені доведеться вас прикувати до себе, поки ми ходитимемо будівлею. Щойно опинимося просто неба, я одразу зніму з вас наручники, — він видобув наручники й прикував Рікове праве зап’ястя до свого лівого. — Ходімо; вшиваємося звідси, — він розправив плечі, набрав повні груди повітря й відчинив двері.
Поліцейські в уніформі, зайняті своєю рутинною роботою, стояли або ж сиділи геть усюди вздовж коридору; ніхто з них навіть не поглянув у їхній бік і не звертав уваги на те, як Філ Реш провадив Ріка вестибюлем до ліфта.
— Чого я остерігаюся, — ділився Реш, поки вони чекали на кабіну ліфта, — так це того, що Ґарланд міг мати вмонтований пристрій, який тепер сигналізує про його смерть. А якщо... — Реш здригнувся,— пристрій уже спрацював, то нам доведеться дуже сутужно.
Розчинилася кабіна ліфта; з неї вийшло кілька схожих на поліцейських непримітних чоловіків і жінок і розійшлися вестибюлем у своїх справах. Вони не звертали уваги на Ріка та Філа Реша.
— Як ви гадаєте, мене візьмуть на роботу до вас в управління? — запитав Реш, коли двері ліфта зачинилися, замкнувши їх усередині кабіни; він натиснув на горішню кнопку з написом «ДАХ», і ліфт повільно рушив угору. — Бо відтепер я вже безробітний. М’яко кажучи.
— Що ж, чом би й ні, — обережно промовив Рік. — Хоча у штаті ми вже маємо двох мисливців.
«Але я мушу йому про це сказати, — подумав Рік. — Було б неетично і жорстоко промовчати з цього приводу. Містере Реш, ви — андроїд, — говорив він подумки. — Ви витягли мене з цього лігва андроїдів, і ось вам винагорода; ви — те, що ми разом з вами ненавидимо. Ви — те, що ми з вами зобов’язані знищувати».
— Ніяк не можу збагнути, — бідкався Філ Реш. — Просто неймовірно. Як я міг протягом трьох років працювати під керівництвом андроїдів і ні про що не здогадуватися? Навіть нічого не підозрювати.
— Невже аж три роки. Може, вони нещодавно інфільтрувалися в оцю будівлю.
— Вони були тут повсякчас. І Ґарланд був моїм безпосереднім начальником від самого початку, протягом усіх трьох років.
— Якщо вірити йому,— уточнив Рік,— то на Землю вони прибули цілим гуртом. І не три роки, а всього кілька місяців тому.
— Значить свого часу жив справжній Ґарланд,— припустив Філ Реш. — І в якусь мить андроїд посів його місце, — Філове худе, схоже на пащу акули обличчя скривилося, і він натужно намагався збагнути. — Або ж мені інсталювали систему фальшивих спогадів. Можливо, з цієї причини я і пам’ятаю тільки Ґарланда. Але... — на його обличчі з’явився вираз страшенних мук, воно ще більше скривилося й засіпалося в судомах. — Тільки андроїдам можна інсталювати систему фальшивих спогадів; її недієвість щодо людей вже давно доведена.
Ліфт зупинився; розсунулися двері, і перед ними постав злітно-посадковий майданчик. Жодного поліцейського, лишень порожні припарковані говеркари.
— Мій говеркар, — сказав Філ Реш, відмикаючи двері найближчого говеркара й закликаючи Ріка якнайшвидше сідати до кабіни; сам умостився за кермо й запустив мотор. За мить вони знялися і, повернувши на північ, взяли курс на оперний театр. Філ Реш поринув у роздуми й вів говеркар машинально; дедалі похмуріші думки роїлися в його голові. — Послухайте, Декарде, — раптом мовив він. — Після того, як ми деактивуємо Любу Люфт, я хотів би вас попросити... — його хрипкий і втомлений голос обірвався.— Ну, ви мене розумієте... перевірити мене тестом Бонелі або своєю емпатичною шкалою. Щоб знати, хто я.