— Про це подбаємо пізніше,— ухильно відповів Рік. — А мене вам перевірити не хочеться?
Філ Реш поглянув на нього з розумінням.
— Думаю, ви знаєте, яким буде результат; Ґарланд, видно, вам ще щось розповів. Щось таке, чого я не знаю.
— Навіть нам обом нелегко буде впоратися з Любою Люфт; вона хитріша, ніж я собі думав. Зосередьмо всю увагу на нашому завданні.
— Але річ не тільки в хибних спогадах, — сказав Філ Реш. — Я маю тварину; і не підробну, а справжню. Білку. Я дуже люблю свою білку, Декарде; щоранку її годую й міняю підстилку, ну, і таке інше, чищу її клітку, а тоді ввечері, коли йду на роботу, випускаю її з клітки у квартиру, і вона стрибає, куди їй заманеться. Вона має колесо у клітці; коли-небудь бачили, як білка біжить у колесі? Вона біжить і біжить, а колесо крутиться й крутиться, але білка залишається на тому самому місці. Баффі це страшенно подобається.
— Здається, білки не дуже розумні, — кинув Рік.
Далі летіли у цілковитій тиші.
Розділ 12
В оперному театрі Рікові Декарду та Філові Решу повідомили, що репетиція закінчилася. Тож міс Люфт пішла.
— Вона не сказала, куди збирається йти? — запитав Філ Реш у робітника сцени, показуючи своє поліцейське посвідчення.
— У музей, — робітник сцени роздивлявся посвідчення. — Сказала, що хоче відвідати виставку Едварда Мунка; отам музей, недалеко. Завтра — вже закриття виставки.
«А в Люби Люфт,— подумав Рік,— закриття вже сьогодні».
Коли вони обоє пішли тротуаром униз до музею, Філ Реш запитав:
— Ви що, гадаєте, ніби вона насправді пішла в музей? Вона втекла; її там немає.
— Можливо, — мовив Рік.
Вони підійшли до будівлі музею, дізналися, на якому поверсі розміщена виставка Мунка, і вийшли нагору. Незадовго вже тинялися серед картин і ксилографій. На виставку прийшло багато відвідувачів, зокрема й увесь клас школярів середньої школи; пронизливий голос учительки проникав у найвіддаленіші зали виставки, і Рік подумав: «Може здатися, що саме такий голос і вигляд повинен мати анді. Але аж ніяк не такий, як у Рейчел Роузен і Люби Люфт. Або, скажімо, у того чоловіка, що стоїть біля мене. Чи, точніше, штуки, що стоїть біля мене».
— Чи відомі вам випадки, коли б анді тримали вдома тварину? — запитав його Філ Реш.
З якоїсь незрозумілої причини Рік відчув потребу бути брутально відвертим; можливо, починав готуватися до завдання, яке мав незадовго виконати.
— Мені відомо про два випадки, коли анді піклувалися про тварин. Таке трапляється надзвичайно рідко. З того, що мені відомо, їхня затія з домашніми улюбленцями, як правило, не вдається; анді неспроможні по-справжньому за кимось доглядати, тому тварини в них помирають. Живим тваринам потрібне тепло господаря. За винятком плазунів і комах.
— А білці потрібне тепло? Атмосфера любові? Баффі має чудовий вигляд, блищить, як видра. Я через день розчісую її гребінцем.
Біля одного з полотен Філ Реш зупинився й почав його пильно розглядати. На картині було зображено безволосе, пригнічене створіння з головою, схожою на грушу, перевернуту догори дриґом; руки створіння притисло до вух, рот роззявило у страхітливому беззвучному крику. Його муки відлунням крику розходилися дрібними хвилями навсібіч; видно, створіння — було воно жінкою чи чоловіком — потрапило в пастку свого власного крику. Воно навіть затулило вуха, щоб не чути власного вереску. Стояло воно на мосту, а поряд — нікого; верещало в цілковитому відчуженні від усього іншого. Відрізане від світу своїм вереском або ж незважаючи на нього.
— Він також зробив ксилографію на цю тему, — сказав Рік, читаючи інформаційну табличку під полотном.
— Мені здається, що саме так, мабуть, мав би почуватися анді, — припустив Філ Реш. Поглядом він шукав у повітрі конвульсії від крику створіння, які можна було бачити на картині. — Але я так не почуваюся, то, може, я і не... — він запнувся, бо до картини підійшло кілька відвідувачів виставки.
— Он і Люба Люфт, — Рік вказав на неї, і Філ Реш ураз обірвав свої роздуми; обидва пішли до неї розміреним кроком, дуже неквапом, ніби їм від неї нічого не потрібно; як завжди, у таких випадках важливо зберігати спокій. Бо безпека решти людей, які не знають про перебування поряд з ними андроїдів, — понад усе, навіть попри те, що здобич в останню мить може втекти.
Тримаючи в руках каталог виставки, Люба Люфт, у блискучих, звужених до низу штанах і в осяйній золотистій жилетці, стояла, цілковито заглибившись у картину перед собою; з полотна на неї дивилася молода дівчина, руки міцно зчеплені; сиділа вона на краю ліжка, вираз бентежливого зачудування і благоговійного страху застиг на її обличчі.
— Хочете, я куплю вам цю картину? — запропонував Рік Любі Люфт; він стояв біля неї, злегка взявши її під руку, і цим легким потиском давав їй зрозуміти, що вона вже під його владою і йому не потрібно докладати ще якихось зусиль для її затримання. Філ Реш, що підійшов з іншого боку, поклав свою руку їй на плече, тож Рік побачив, як з-під поли його піджака випнувся лазерний пістолет. Філ Реш не мав наміру довго бавитися, бо вже мало не проґавив інспектора Ґарланда.
— Картина не продається, — байдуже поглянула на нього Люба Люфт, а тоді — гнівно, оскільки впізнала його; її очі зблякли, а рум’янець зник з обличчя, і воно набрало мертвотно-блідого відтінку, немовби почало розкладатися. Неначе життя за мить відринуло з її тіла кудись далеко вглиб, залишивши його напризволяще.
— А я вже подумала, що вони вас арештували. Ви хочете сказати, що вони вас відпустили?
— Міс Люфт, це — містер Реш. Філ Реш, а це — відома оперна співачка Люба Люфт, — відтак він сказав Любі: — Той запряжений віл, що арештував мене, — андроїд. І його начальник також. Ви знаєте... ви знали... інспектора Ґарланда? Він заявив, що всі ви прибули одною групою з Марса.
— Поліцейське управління, куди ви звернулися по допомогу, — підхопив Філ Реш, — провадить усі операції з будівлі на Мішен-стрит і допомагає підтримувати зв’язок між членами вашої групи. Вони почуваються там настільки безпечно, що наважилися взяти людину на посаду мисливця за головами; очевидно...
— Вас? — запитала Люба Люфт. — Ви — не людина. Не більше, аніж я; ви також андроїд.
Запанувала тиша, а тоді Філ Реш мовив пригніченим голосом, над яким він, проте, не втратив контролю:
— Гаразд. Із цим ми розберемося в належний час, — а Рікові сказав: — Відведімо її до мого говеркара.
Узявши під руки, вони повели її у напрямку до музейного ліфта. Йшла вона туди неохоче, але, з іншого боку, не чинячи опору; здавалося, що вона змирилася зі своїм становищем. Раніше Рік уже бачив таку реакцію андроїдів у критичних ситуаціях. Штучно введена в андроїд життєва сила враз покидала його, якщо він наражався на щось непереборне... принаймні дуже часто. Але не завжди.
Ота сила будь-якої миті могла спалахнути знову з несамовитою енергією.
Окрім іншого, андроїди воліли, як він це добре знав, залишатися непомітними. У музеї, де зібралося стільки відвідувачів, Люба Люфт не виявила наміру вдаватися до активного опору. Вона спробує це зробити — мабуть, востаннє — в говеркарі, де її ніхто не бачитиме. Опинившись на самоті, вона вмить може відкинути все, що її стримує. Він приготувався, а про Філа Реша багато не думав. Як уже сказав Реш, його питання вирішиться в належний час. У кінці коридору біля ліфтів стояли книжкові розкладки; там продавали репродукції картин і мистецькі альбоми, тож Люба зупинилася зволікаючи.
— Послухайте, — звернулася вона до Ріка. Її обличчя трохи порожевіло; вона знову ожила, принаймні на короткий час. — Купіть мені репродукцію тієї картини, на яку я дивилася, коли ви мене взяли під руку. Он ту з дівчиною, що сидить на ліжку.