Прибув патрульний говеркар; з нього вискочило двоє поліцейських, швидкими кроками вони попрямували до натовпу людей, який одразу розступився. Один із поліцейських упізнав Ріка й кивнув йому головою. «Що ж, тепер нам можна вшиватися звідси, — зрозумів Рік. — Нам тут уже нічого робити. Нарешті».
Коли вони з Філом пішли назад по вулиці до оперного театру, на будівлі якого вони залишили свій говеркар, Філ сказав:
— Я передам тобі свій лазерний пістолет просто зараз. Щоб ти не турбувався через мою реакцію на результати тесту. У цілях твоєї безпеки, — він простягнув пістолет, і Рік його таки взяв.
— А як ти себе вб’єш без зброї? — запитав Рік. — Якщо провалиш тест?
— Зупиню дихання.
— Заради бога. Це неможливо.
— Можливо. В андроїдів блукаючий нерв не задіюється автоматично за таких обставин. На відміну від людей. Хіба тобі про це не розповідали на підготовчих курсах мисливця за головами? Мене цього навчили ще багато років тому.
— Але ось так померти, — запротестував Рік.
— Жодного болю. То в чому річ?
— Ну... — Рік тільки руками розвів. Неспроможний підібрати потрібне слово.
— Відверто кажучи, я не думаю, що мені доведеться, — мовив Філ Реш.
Разом вони піднялися на дах оперного театру «Меморіал війни» й підійшли до припаркованого там говеркара Філа Реша.
Усівшись за кермо і зачинивши двері зі свого боку, Філ Реш заявив:
— Я б волів пройти тест Бонелі.
— Це неможливо. Я з ним не знайомий.
«У такому разі я мусив би покладатися на його інтерпретацію результатів, — розмірковував Рік. — А про таке годі навіть думати».
— Ти скажеш мені правду, адже так? — запитав Філ Реш. — Якщо я андроїд, ти мені одразу скажеш?
— Звісно.
— Бо я справді хочу знати. Мушу знати, — Філ Реш ще раз підпалив свою сигару і намагався вмоститися якомога зручніше в ковшеподібному сидінні говеркара. Але, видно, це йому ніяк не вдавалося. — Тобі насправді сподобалася картина Мунка, на яку задивлялася Люба Люфт? — запитав він. — Бо мене вона не вразила. Мене не цікавить реалізм у мистецтві; мені подобається Пікассо і...
— «Зрілість» датується 1894 роком, — відчеканив Рік. — Тоді крім реалізму ще нічого не було; треба й це брати до уваги.
— Але ота картина, де зображено чоловіка, що затулив вуха і кричить, — вона в іншому стилі.
Розстебнувши портфель, Рік викладав своє приладдя для тесту.
— Складне пристосування, — зауважив Філ Реш, спостерігаючи. — Скільки тобі треба поставити запитань, щоб зробити остаточний висновок?
— Шість або сім, — він подав Філові адгезивний диск.
— Прикріпи його собі до щоки. Притисни міцніше. А оцей промінь... — він саме його спрямовував, — буде сфокусований на твоєму оці. Не кліпай; і не рухай очним яблуком.
— Рефлекторні коливання, — зронив Філ Реш. — Але не через фізичний подразник; ти не вимірюватимеш дилатацію. Ти ставитимеш усні запитання; це те, що ми називаємо реакцією здригання.
— Гадаєш, зможеш її контролювати?
— Сумніваюся. Можливо з часом. На початковому етапі це неможливо; вона поза межами свідомого контролю. Якби ж... — він замовк. — Починай. Щось я дуже напружений; вибач, забагато балакаю.
— Нічого, балакай, — сказав Рік.
«Балакай, скільки хочеш. Хоч перед смертю наговоришся, — сказав він сам до себе. — Як маєш охоту». Йому було байдуже.
— Якщо тест доведе, що я — андроїд, — белькотів Філ Реш, — ти повернеш собі віру в людство. Але оскільки цього не трапиться, то я пропоную тобі взятися за створення ідеології, яка б пояснила...
— Отже, перше запитання, — перебив Рік; пристрій запрацював, затремтіли обидві стрілки. — Час відповідної реакції має значення, тому відповідай якнайшвидше, — по пам’яті Рік вибрав перше запитання. Тест почався.
Опісля Рік сидів якийсь час нерухомо. Потім почав розбирати пристрій, вкладаючи його частини в портфель.
— Усе зрозуміло з твого виразу обличчя, — мовив Філ Реш; він видихнув повітря з абсолютно невагомим, майже конвульсивним полегшенням. — Гаразд; віддавай мені пістолет, — він простягнув долоню.
— Очевидно, ти мав рацію, — говорив Рік. — Щодо мотивів Ґарланда; що він хотів нас посварити; як ти і казав, — Рік почувався фізично й психологічно розбитим.
— Ти вже сформулював базові засади своєї ідеології? — іронізував Філ Реш. — Тієї, що пояснює мене як невід’ємну частку людства?
— У твоїй емпатичній здатності ставити себе на місце інших є вада. Але ми таке не перевіряємо під час тесту. Це стосується твого ставлення до андроїдів.
— Звісно ж, ми таке не перевіряємо.
— Можливо, варто.
Він ніколи раніше про таке не думав, ніколи не відчував співчуття до андроїдів, яких убивав. Завжди вважав, що сприймає їх як розумних машин, принаймні свідомо. А тепер, у порівнянні з Філом Решем, виявив величезну різницю. Інтуїтивно відчував, що саме він має слушність. «Емпатія щодо штучного створіння? — запитував він сам у себе. — Щодо чогось такого, що лише вдає, ніби живе? Але Люба Люфт справляла враження справді живої істоти; вона, чи швидше воно, не скидалося на симуляцію».
— Ти хоч усвідомлюєш, — тихо сказав Філ Реш, — до чого б це призвело. Якби ми ввели андроїдів до нашого кола емпатичної ідентифікації так само, як тварин.
— Ми не змогли б себе захистити.
— Саме так. Оті андроїди з «Нексус-6»... вони підім’яли б нас під себе й розчавили. Ми з тобою та з іншими мисливцями за головами стоїмо між «Нексус-6» і людством, ми є тим бар’єром, що їх розділяє і розставляє все на свої місця. До того ж... — він стих, помітивши, що Рік знову виймає своє приладдя. — А я думав, що тест уже закінчився.
— Я хочу поставити запитання самому собі, — уточнив Рік. — А ти лише скажеш, що показали стрілки приладів. Лише повідомиш мені показники; і я вже сам усе підрахую, — він приліпив до щоки адгезивну пластину, зафіксував стержень так, що промінь світив йому просто в око. — Готовий? Стеж за стрілками. Час відповіді до уваги не беремо; тільки величину відхилень стрілок.
— Авжеж, Ріку, — люб’язно відгукнувся Реш.
Уголос Рік промовив:
— Я спускаюся в ліфті з андроїдом, якого щойно впіймав. Раптом хтось його вбиває без попередження.
— Жодного відчутного відхилення, — прокоментував Філ Реш.
— На скільки відхилилися стрілки?
— Ліва — на 2,8. Права — на 3,3.
— Андроїда-жінку, — продовжив Рік.
— Тепер — на 4,0 і 6,о відповідно.
— Забагато, — підсумував Рік; він зняв адгезивний диск з довгими проводами зі своєї щоки й вимкнув промінь у стержні. — Це емпатично-співчутлива реакція, — пояснив він. — Так реагує людина на більшість запитань. За винятком екстремальних, у яких ідеться про вироби з дитячої шкіри... себто відверто патологічних.
— І що це означає?
— Я здатний відчувати емпатію принаймні до певних андроїдів. Не до всіх, але... до одного чи двох.
«Наприклад, до Люби Люфт, — подумав він. — Отже, я помилявся. У реакціях Філа Реша немає нічого неприродного чи нелюдського; вся причина в мені».
«Цікаво, — розмірковував він далі, — чи хтось серед людей коли-небудь мав співчуття до андроїда».
«Зрозуміло,— припускав Рік,— таке може більше не повторитися в моїй практиці; можливо, це якась аномальна реакція, і вона пов’язана з моїми почуттями до „Чарівної флейти“. До голосу Люби, загалом до долі її кар’єри, що так раптово обірвалася. Поза сумнівом, чогось схожого я раніше ніколи не відчував. Принаймні не звертав на таке уваги. Жодного співчуття до Полокова. Та й до Ґарланда, — і тут він зізнався собі: — Якби за результатами тесту Філ Реш виявився андроїдом, то я б його вбив без найменших докорів сумління. У всякому разі, після смерті Люби».
«Ось тобі й різниця між справжніми живими істотами й гуманоїдними структурами. У тому ліфті, що в музеї, — казав він собі подумки, — я спускався з двома створіннями — з людиною і з андроїдом... і мої почуття виявилися протилежними загальноприйнятим. Протилежними до тих, які я звик мати... які я повинен був мати».